.--. .-. -.-- .---. ...- -.. ...- .- .--- * люба м., сподіваюся, вдома не страшно і світло. я пишу з

.--. .-. -.-- .---. ...- -.. ...- .- .--- *

люба м., сподіваюся, вдома не страшно і світло.
я пишу з найчорнішої втоми / западини світу.
заміряю, як тисне за бортом, і тихо сивію.
запитати б у дзеркала: «хто ти?»
мовчить –
проржавіле.

розпливаються плями некрозу – на склі та обличчі.
запускаю в них пальці. морозить.
не боляче.
звично.
відмиваю жахи до прозоро-стерильного скрипу.
люба м., я в безодні безмовності
скнію
і хрипну.

вони знають: я тут. сапрофіти роздряпують корпус.
кожним шумом до суті прошита, здригаюсь і корчусь.
але згодом тут можна прижитись – із комплексом жертви:
«я мале непомітне людисько.
тому і не зжерли.»

люба м., тут відразливо гарно. озера і гори.
і здається, що бог із туману до мене говорить.
я зриваюсь на голос, мов сарна, по скелях відвісних.
та коли відключаю VR,
у каюті затісно.

наутилус заглох.
ані руху.
дурію.
бо дика. 
бо у мене складаються руки, а в тебе – будинки.
бо в обох переривчасто гуркає
в надрах
та зовні.
і морзянка скрегоче розлуками / зернами солі.

доки хтось до ядра прогорів, бо синам іще рано,
в мене множаться клони-вугрі та келоїдні шрами.
доки юні відходять у рід, аби сонце не згасло,
я знаходжу задирки
і ріжу щипцями до м’яса.

люба м., не хвилюйся. це відкуп малою ціною.
я тепер прокидаюся рідко.
безпам'ятство гоїть.
я тепер прикидаюся свідком на лаві підсудних.
бо інакше мій вирок
«нізвідки,
ніде
і усюди».

я так довго лежала, полігши у битві з собою,
що найбільше бажання – обійми, що будять без болю.

люба м., приїжджай.

обіцяю тебе дочекатись.

це послання – межа / закодовані координати.

____
*приїжджай

@alefandco

#алеф