Стус називав Світличного «доброоким», а ще — «вусате сонечко моє», відзначав захмарний інтелектуальний рівень друга. У 65 році, коли Івана вперше заарештували, присвятив йому такий вірш:
Не можу я без усмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить.
Він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?
🗓 Сьогодні день народження Світличного, і доповнити цей допис я хочу нагадуванням, що він і сам вірші писав нівроку. Наприклад, «Випадковий сонет»:
Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?
І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).
Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!
Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.
📝 Ще один вірш і трохи історій про іменинника тут👉https://t.me/ukrainian_art_crossroads/419