Потрапити на передпоказ «КΑΣΣ_ΑΝΔРА» — це вже окремий квест із елементами заколоту.

Потрапити на передпоказ «КΑΣΣ_ΑΝΔРА» — це вже окремий квест із елементами заколоту. Журналістам  КИЇВСЬКОГО ЦИФРОВОГО ТЕЛАБАЧЕННЯ квитків традиційно «не дісталося», зате всі три яруси балконів були щільно заповнені першокурсниками Карпенка-Карого. Юний театральний десант зорієнтувався блискавично: бачиш Євгена Нищука на сцені — плещеш так, ніби від цього залежить не лише залік з майстерності актора, а й дострокове завершення Троянської війни.

Окремо поговоримо про сюжет - жінка з зони бойових дій Касс прокидається з повною амнезією. Його величність Акмалґам у змові з психотерапевтом Аполоном намагаються переписати її минуле, підсунувши зручний для себе наратив. Втім, у своїх снах вона згадує, що вона — Кассандра, донька Пріама, і починає боротьбу за власний голос.

За задумом, це мав бути грандіозний міжнародний культурний обмін: польський режисер Ґжеґож Яжина, приїхав пояснити киянам у режимі реального часу, як їм правильно  бачити й відчуватиїхню ж власну війну. Для цього в хід пішла важка артилерія: Для цього в хід пішла важка артилерія: «Кассандра» Лесі Українки, «Іліада» Гомера, «Троянки» Сартра, «Аґамемнон» Есхіла, адаптація драматурга Романа Павловського-Фельберга, а головне — суміш із акторів Лесі, Франка, дрібки Подолу та Оленькі Голдіс. Дивлячись на це, у якийсь момент перестаєш розуміти: ця запекла Троянська війна точиться між греками й троянцями, між самими київськими театрами чи все ж таки проти польського бачення нашої реальності?

З головних інсайтів вистави - психотерапевт Аполон у процесі маніпуляцій над пам’яттю Касс виходить на такий рівень нарцисизму, що в якийсь момент починає буквального лизати й цілувати власне відображення у дзеркалі. У цей момент виникає стійке відчуття, що ти випадково звернув не в той коридор і потрапив на кастинг «Фабрики зірок» 2026 року.

Сценографія, світловий дизайн і відеомапінг — це абсолютна європеоїдна розкіш. Одночасний показ двох версій подій на сцені та матеріалізація «простору пам’яті» зроблені так технічно вилизано, що здається, ніби грантові кошти Інституту Ґете матеріалізувалися у чистому вигляді. Окремий бонус для уважних — сам Ґжеґож Яжина, який на фінальних кадрах з’являється у несподіваній для співця хворої свідомості ролі... офіціанта.

У результаті маємо парадоксальний мета-контраст: на сцені — польська концептуальна думка про те, що «все складно, війна — це як на Балканах у 90-х, а історію підміняють пропагандою», упакована у високобюджетний концептуалізм. А в залі — студенти, які щодня звіряють життя з графіками ППО і тривог, але сумлінно відпрацьовують овації авторитетам української сцени.

Звісно, сюжетна канва із відчуженням пам'яті трохи більше релевантна історичним болям Балкан, а питання «чи потрібна нам правда для виживання?» так і залишається завислим у повітрі. Яжина вірить, що магічний колективний досвід театру здатний зшити розірвану пам'ять і врятувати цивілізацію від чергової Бронзової доби.

Вердикт спецагента: 9 із 10 облизаних дзеркал. Технічно — це ідеальний привід для самовдосконалення й професійних заздрощів. Сюжетно — чудова нагадувалка, що поки західні реформатори намагаються полікувати реальну війну античним психоаналізом, українці просто вчаться у ній жити, зберігати суб'єктність і щиро хлопати Нищуку між повітряними тривогами.

ЧАТТІНА ДЖЕПІТІНІ