Вітаємо третю книгу в нашій рубриці, де я показую книги наших підписників.
«Тил: сили жити далі», Оксана Пасічник
«Війни минущі, а сміття… сміття воно вічне».
Це жартує чоловік, який везе дружину народжувати під час комендантської години. Книгу, з якої ця сцена, написала наша підписниця, і вона зовсім не про героїв з обкладинок. Вона про сусідів, односельців і людей з автобуса, тобто про нас.
Жанр: сучасна воєнно-психологічна та соціально-побутова реалістична проза
Це збірка оповідань про життя в тилу під час війни. Шість розділів, і кожен про свою грань сьогодення:
🏡 Село: незламність тих, хто лишився на землі
🌃 Вікна темного міста: тривожні будні й блекаути
🔄 Життя-буття: звичайні історії серед незвичайного часу
🏫 Школа: уроки, які не припиняються навіть під обстрілами
🌍 На чужині: туга тих, хто опинився далеко від дому
✨ Епілог
Авторка не протиставляє тил фронту. Вона показує, як ті, хто залишається, вчаться заново дихати, любити й знаходити сенси. У книзі є і біль втрати, і тонкий гумор, і незгасла надія.
Ось два уривки, які показують, наскільки різною бувває ця книга:
Коли Світлана вмостилася і вони виїхали, до двору, голосно грюкаючи і поскрипуючи колесами, заїхав сміттєвоз.
— Ось він, справжній символ української незламності, — прокоментував Олег. — Війни минущі, а сміття... Сміття — воно вічне, — продовжив, обережно вивертаючи на проспект.
— З якої причини порушуєте комендантську годину? — спитав, пильно вивчаючи документи.
— Так, цей... Дружина народжує, — незвично хрипко видавив Олег, вчепившись пальцями в кермо.
— Дружина, кажете, — зміряв його оцінюючим поглядом патрульний. — Слухайте, а я ж вас уже бачив. Так, минулого тижня ви теж у комендантську їхали. Народжувати.
— Так минулого тижня то були тренувальні, — випалив Олег якимось чужим, дивним голосом.
— Тренувальні? — патрульний знову уважно глянув на Світлану і Олега, почав гортати документи. — Нормально так. У вас що — марафон? Може, затримати до з’ясування?
Голос звучав грізно. Особливо на тлі двох фігур у військовій формі, що темніли позаду.
— Та який, в дідька, марафон! — не витримала Світлана і зігнулася. — Ой-йой-йой... Якщо ви нас тут затримаєте, то пологи самі прийматимете. Ойй-йой.
Десь у сірому мороці хмар війська окупантів били по українських ланах. Як таргани, повзли з усіх боків найманці й зеки на ще недавно квітучий Бахмут, тупа орда нищила все, до чого змогла дотягнутися, а в цій маленькій, холодній кімнаті на неї з екрана дивились дванадцять пар очей, дванадцять сердець завмирали й дихали в одному ритмі, попри відсутність світла і холод, бо паралель з тими далекими однолітками давала жорстке усвідомлення крихкості й важливості моменту.
Авторка порівнює свою збірку з «Перевізницею» й «Першими днями», а гумором, каже, вона трохи нагадує «Спіймати Кайдаша».
⚠️ Тема війни тут є фоном, але вона може бути тригерною.
Якщо зацікавило, замовити можна тут:
📖 200 сторінок, 400 грн
🛒 https://vidkryttia.com.ua/product/tyl/
✉️ Авторка в Instagram