Звертаюся до товариства, яке бідкається, що у нас випускають лише тупі комедії.

Звертаюся до товариства, яке бідкається, що у нас випускають лише тупі комедії. Як собі хочете, але маєте підірватися і піти на це кіно. Інакше вводитиму проти вас персональні санкції.

Ви знаєте, я людина неприємна і недовольна усім, тому не сприйміть за перебільшення. «За перемогу!» - точно можна вносити у десятку найкращих українських фільмів періоду Незалежності. Це навіть краще за «Атлантиду», не побоюся цього слова.

І це саме той тип стрічок, які для мене цінні найбільше: водночас і авторські, і для широкої аудиторії. Тому я під час перегляду для себе постійно проводила паралелі, наприклад, з «Ти - космосом».

«За перемогу!» - це трагікомедія. До речі, практично усі наші талановиті комедійні стрічки (ті, які без горбуновщини), обовʼязково із суттєвим елементом трагічності. Пора задуматися над цим. Багато глядачів дивувалися, що Валентин Васянович зняв ржачний фільм, але дивного тут нема нічого, підіть подивіться «Присмерк». Щоправда, від нього не виникне прям гомеричного реготу, а від «За перемогу!» дуже навіть виникне.

Ба більше - тут у нас новинка. Припускаю, у багатьох сценах ви можете розгубитися, бо ж як із такого сміятися? Наче ж якось невдобно, але дуже смішно. Тому смійтеся.

І найголовніше - це несподівано смішно. І сміливо смішно. Типу «шобля?». Або «бляха, вони реально це зараз зроблять?». Да, там прекрасна сцена майже сексу між головним героєм і його другом. Взагалі сексуальні сцени в фільмах Васяновича - це окрема тема. В «Атлантиді» це був секс головних героїв у вантажівці з написом «200» серед екзгумованих тіл.

А в «Рівні чорного» була сцена в багажнику. Памʼятаю, частина глядачок консервативного типу після перегляду дуже обурювалися, що такого не може буть! А одна відома акторка додавала, що режисери вічно видумують всякі небилиці. Приміром, один раз вона бачила як у фільмі в героїв секс стався після першого ж побачення у позі наїзниці. «Такого же не может бить!», - зойкала поважна акторка так, що у неї ледь окуляри з голови не впали.

Головний герой - сам Валентин та його найближче коло. Практично всі грають самі себе і грають добре. Діло відбувається після війни і ми бачимо чоловіків, які страждають від того, що остаточно розʼєднуються зі своїми сімʼями. Дружини з дітьми вже міцно влаштувалися за кордоном і не хочуть повертатися. Чоловіки не хочуть виїздити, бо хто вони там такі? Наш герой живе у Києві із сином, його дружина - з донькою в Австрії.

Стосунки між персонажами такі, наче вони з дитинства всі ходять до хороших психологів, отже по собі стрічка лишає дуже теплі відчуття. Тому повірте ще раз - вам дуже треба її подивитися.

Валентин на фестивалі у Торонто отримав нагороду у програмі, де оцінюється цікаве режисерське бачення і тоді члени журі написали, що це був одностайний вибір. І я їх розумію.

Коротше, якщо ви любите, аби кіно вас дивувало і давало сильні та складні емоції - бігом. А я пізніше напишу більш розширений огляд, бо лежу зараз при смерті з температурою 38. Якась, падлюка таки наслала вроків. Або не треба було бігать в кінці жовтня в леопардових босоніжках.