14 вересня Служба безпеки України офіційно попередила мешканців окупованих територій про юридичну ві

14 вересня Служба безпеки України офіційно попередила мешканців окупованих територій про юридичну відповідальність за організацію та проведення російських виборів.

І це правильно.

Росія використовує вибори як інструмент легалізації окупації та намагається залучити до цього процесу громадян України.

І тому виникає запитання: чому СБУ помічає залежних від Росії мешканців окупованих територій, але десятиліттями практично не помічає українських громадян, які добровільно очолюють підтримувану Кремлем сепаратистську адміністрацію у Придністров’ї?

Йдеться не про пересічних людей.

Йдеться про керівника невизнаної ПМР Вадима Красносельського, голову так званого уряду Олександра Розенберга, так званого міністра закордонних справ Віталія Ігнатьєва та власника холдингу «Шериф» Віктора Гушана.

Спільне розслідування Слідства.Інфо та RISE Moldova встановило, що представники придністровської верхівки користувалися українськими документами.

У Красносельського були український внутрішній і закордонний паспорти. Строк дії закордонного паспорта завершився у 2025 році, але завершення строку дії документа не означає автоматичного припинення громадянства.

Розенберга також називали громадянином України. Він народився у Вінницькій області та користувався українським паспортом для перетину кордону.

Віталій Ігнатьєв народився в Одеській області та є громадянином України. Лише у 2024 році СБУ оголосила його в розшук за підозрою в публічних закликах до зміни кордонів України та інформаційному співробітництві з державою-агресором.

Тобто Ігнатьєва українські правоохоронні органи зрештою помітили. Але чому для цього знадобилися десятиліття?

28 серпня Красносельський публічно заявив, що на території Придністров’я планують відкрити 17 дільниць для виборів до Державної думи Росії.

Він прямо сказав:

«Ми традиційно завжди проводимо ці вибори — проведемо і цього року».

За його словами, цим займаються «відповідні структури».

Красносельський також повідомив про розширення видачі російського громадянства мешканцям регіону та заявив, що відповідний механізм уже працює.

Влада Молдови наголосила, що відкриття таких дільниць без її згоди порушує суверенітет і територіальну цілісність країни.

А що говорить український громадянин Віталій Ігнатьєв?

10 вересня він заявив, що придністровська адміністрація продовжить системну роботу з російськими колегами для захисту інтересів громадян Росії та так званих співвітчизників у Придністров’ї.

Олександр Розенберг раніше називав російську військову присутність найважливішою гарантією безпеки регіону.

Отже, особи, яких журналістські розслідування пов’язують з українським громадянством, обіймають найвищі посади в сепаратистській адміністрації, підтримують російську військову присутність, сприяють російській паспортизації та створюють інфраструктуру для виборів до Держдуми Росії.

І все це — без співставної публічної реакції української держави.

Тому ми публічно звертаємося до Служби безпеки України, Офісу генерального прокурора, РНБО, Державної міграційної служби та Державного бюро розслідувань.

Чи залишаються Красносельський, Розенберг, Ігнатьєв і Гушан громадянами України?

Якщо ні, то коли, ким і на якій правовій підставі було припинено їхнє громадянство?

Якщо вони досі є громадянами України, чому держава роками не давала належної правової оцінки їхній діяльності?

Чи відкривалися кримінальні провадження щодо Красносельського, Розенберга та Гушана?

Якщо відкривалися — за якими статтями, коли саме та в якому процесуальному статусі перебувають ці особи?

Якщо не відкривалися — чому?

Чи перевіряла СБУ їхню можливу причетність до сприяння російській військовій присутності, російській паспортизації, інформаційному впливу та організації російських виборів?

Чи встановлені посадові особи так званої ПМР, які безпосередньо організовують роботу 17 російських виборчих дільниць?

Чи є серед організаторів громадяни України?

Чи отримали їхні дії належну правову оцінку?

Ідеться не лише про статті щодо колабораційної діяльності, територіальна дія яких має юридичні обмеження, а й про можливе сприяння державі-агресору, посягання на територіальну цілісність та інші злочини проти національної безпеки України.

А тим, хто дивиться нас із Придністров’я, я хочу сказати окремо: вам вдалося домовитися не з усіма.

В українських спеціальних службах залишаються чесні, принципові та професійні оперативні співробітники.

Вони виконують свій обов’язок, об’єктивно оцінюють ситуацію, накопичують і перевіряють інформацію та чекають моменту, коли отримають можливість її реалізувати.

Тому говорити про повну бездіяльність українських спецслужб було б неправильно.

Проблема не в тому, що українські оперативники нічого не знають.

Проблема в тому, що на політичному та керівному рівні цій інформації роками не дають належного ходу.

Повірте: те, що сьогодні прозвучало в цьому матеріалі, — можливо, лише десята частина наявної інформації.

Оперативні співробітники знають значно більше.

Вони знають, хто з високопосадовців придністровської адміністрації має українське громадянство та українські документи.

Знають про громадянство представників місцевих силових структур, чиновників, керівників підприємств та інших установ.

Вони знають навіть прізвища керівників тих палаців культури, у приміщеннях яких відкриті російські виборчі дільниці, а також мають інформацію про їхнє громадянство, документи та зв’язки.

Знають, хто і коли перетинав український кордон, якими паспортами користувався, яким майном володів, з ким підтримував контакти та через кого міг вирішувати свої питання в Україні.

Проти українських громадян, які критикують корупцію в українській владі, запровадити санкції — раз плюнути.

А коли йдеться про громадян України, які очолюють або обслуговують проросійську сепаратистську адміністрацію на міжнародно визнаній території Молдови, держава десятиліттями не демонструє співставної принциповості.

Що змушує відповідальні органи не бачити очевидного?

Некомпетентність?

Матеріальна зацікавленість конкретних посадовців?

Чи значно ширша домовленість між людьми, які зобов’язані захищати національні інтереси України?

І чи не отримаємо ми зрештою абсолютно парадоксальну ситуацію?

Як Україна може вимагати міжнародної солідарності у протидії російській окупації, якщо сама десятиліттями не реагує на діяльність власних громадян, які допомагають функціонувати російському окупаційному механізму в сусідній державі?

Сьогодні ця ситуація виглядає не просто суперечливою.

Вона виглядає абсолютно парадоксальною і цинічною.

Тому питання вже не в тому, чи має українська держава достатньо інформації.

Інформація є.

Професійні оперативні співробітники є.

Матеріали є.

Питання лише в тому, хто і чому не дозволяє дати цим матеріалам законний хід.

І в цій ситуації подальше мовчання керівництва СБУ, РНБО, прокуратури та інших відповідальних органів буде вже не відсутністю відповіді.

Воно і буде відповіддю