Не знаю, може це я вже якийсь не такий і вічно придираюся? Народцю ж усе подобається, мамця задоволе

Не знаю, може це я вже якийсь не такий і вічно придираюся? Народцю ж усе подобається, мамця задоволена, всі ледь не пританцьовують...

У ніч ракетної атаки на Київ в підземному укритті пологового (того, біля якого був жорсткий приліт і лікарня зазнала пошкоджень) народився хлопчик. Дякувати Богу, що все обійшлося: відповідально повівся персонал, професійно спрацювали лікарі, мама швидко пооправилася після такого народжування в екстремальних обставинах. Усі молодці.

Але це ж абсолютно ненормально й дико: війна і новонароджені діти на яких летять ракети йдрони. Війна, якій один відкрив двері й п'ятий рік тішиться її нескінченності, яка гарантує його правління. Інший диктатор у ці двері влив свою орду та вкидує смертоносних стервятників. І цим двом усе якраз нормально. Перший навіть цвітуйочки приніс мамі, яка народжувала на піку атаки в підземеллі. Тішиться, піариться. Усе ж відпрацьовано й погодження. До його заходу пару дублів відпрацювали...

Ні, може це справді все нормально? І для тих хто народжує під землею, чиї будинки зруйновані, хто втратив рідних... Просто треба навчитися жити в іншій Україні, совковій із вічними всіми обожнюваними генсєками (хто не обожнює, того на зону чи в психушку на перевиховання!) І забутися про ту минулу Україну Порошенка, де війни завершували, а не розтягували, де отой екстрім обмежувався вузькою ниточкою прифронтової зони, й де люди раділи не тому, що знову пронесло... Та ні, не навчуся... Мене від цих сцен просто нудить.