Здається єдине, що не викликало жодних ілюзій у адекватних людей, крім хіба покидька Гордона.

Здається єдине, що не викликало жодних ілюзій у адекватних людей, крім хіба покидька Гордона... Ні, ну я ж сказав: адекватних, а не отого... Отже, де не було ні ілюзій, ні сподівань — це від вояжу двох шанувальників пуйла Віткоффа й Кушнера до москви й далі до Києва. Зрештою, це залежить від того, на що ж, власне могли бути ті сподівання. Про перемир'я, закінчення війни на якихось не аж геть капітулянтських умовах. Та й узагалі, на закінчення війни, враховуючи базові потреби самозбереження у Zейла та його влади, надіятися було марно. Це не той випадок, не та методика й не ті персональні загрози, щоб два диктатори засумнівалися й засуєтилися.

А коли сподівання й надії були якраз на те, щоб і Трампа вкоськати, і війну ще на пару років затягнути... Отут жизнь удалась... Ви гляньте на ці ошалілі від радості морди. Вони ж у курсі, вони знають, що мирні переговори не почнуться й зупинки війни не буде. А значить: влада їхня, держава їхня, цю корову можна не тільки доїти, але й заживо шматки м'яса відрізати... Таки дійсно — для цих покидьків жизнь удалась!

Вони реально знали про результат ще з московської частини візиту. Тому навіть не змогли радість приховати. І схоже, що це святкування було з обох сторін. Он, Кушнер, який ніколи не приховував своєї огиди до Zейла, тут радісно його обнімає. А наших покидьків аж перло й несло. Поїзд прозвали "Експресом миру" — чисто по Орвеллу: "Війна — це мир". І футболочки навигадували та дарували "Київський режим". Ні дрес-коду, ні протоколу, бо ж у рябят празднік — війна ще надовго.