Одіссея: слава чи життя
Один із найцікавіших епізодів мандрів Одіссея – його зустріч із померлими. Зокрема, душа Ахілла говорить йому:
«Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!
Краще уже батраком я на ниві чужій працював би
У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,
Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися».
Невже посмертне існування великого героя Ахілла, уславленого численними військовими подвигами, може бути гіршим за земне життя найбіднішого наймита? Саме так Ахілл оцінює свою посмертну долю – вона гірше за найтяжче й найбідніше життя на землі.
В «Іліаді» Ахілл розповідав про дві можливі долі. Якщо він залишиться під Троєю, то загине молодим, але здобуде невмирущу славу; якщо повернеться додому, то проживе довго, проте втратить героїчну славу. Зрештою він залишається воювати, знаючи, що це наближає його смерть. Однак в «Одіссеї» померлий Ахілл визнає, що слава не компенсує втрати самого життя. Війна може дати воїнові посмертну славу, але загиблий уже не може з неї скористатися.
Слова Ахілла ставлять гостре філософське питання: що має більшу цінність – саме життя, навіть бідне, залежне й позбавлене слави, чи велика мета, заради якої людина свідомо погоджується втратити життя? Інакше кажучи, чи може посмертна слава бути справжнім благом для того, хто вже не живе, чи вона має цінність лише для живих, які пам’ятають померлого?
Античні автори по-різному відповідали на це питання. Лукіан Самосатський у «Діалогах мертвих» прямо повертається до розмови Ахілла з Одіссеєм. Його Ахілл каже, що за життя не знав, чим насправді є смерть, і тому помилково вважав славу ціннішою за життя. Тепер він бачить, що слава померлому нічого не дає, а сила, краса, суспільне становище й героїчна перевага зникають: серед мертвих усі зрівнюються.
Платон, навпаки, виступає проти гомерівського зображення Аїду. У своєму діалозі «Держава» Платон пропонує заборонити згадувати слова Ахілла про його тяжку посмертну долю. На думку Платона, страшні описи підземного світу виховують страх смерті й можуть зробити воїнів менш готовими загинути, захищаючи державу. Він вважає, що поети повинні не зображати Аїд місцем, страшнішим за рабство та безчестя.
Гідна смерть узагалі є важливою темою платонівських діалогів. У «Апології» Сократ відмовляється вважати смерть найбільшим злом і заявляє, що не зречеться філософування навіть заради порятунку життя. У «Крітоні» Сократ відмовляється втекти з в’язниці перед стратою. У «Федоні» Сократ спокійно приймає смерть, вважаючи філософію підготовкою душі до відокремлення від тіла.
У Ксенофонтовій «Апології Сократа» акцент дещо інший. Там Сократ вважає, що божественний знак схвалює його смерть саме тепер. Він уже старий і не хоче дожити до погіршення зору та слуху, ослаблення пам’яті, повільності мислення, хвороб і втрати здатності радіти життю. Тому своєчасна й легка смерть здається йому кращою за тривалий занепад глибокої старості.
Отже, померлий Ахілл у Гомера уособлює безумовну перевагу живого існування над посмертною славою. Платонівський Сократ, навпаки, показує, що збереження життя не є найвищою цінністю, якщо для цього треба відмовитися від своїх ідеалів.
Платонівського Сократа легше зрозуміти, якщо врахувати його уявлення про посмертя. У «Федоні» він стверджує, що смерть не зрівнює всіх: посмертна доля душі залежить від її морального стану, способу життя й очищення філософією. В «Апології» Сократ припускає, що після смерті зможе непогано проводити час, розмовляючи з Орфеєм, Гесіодом, Гомером та іншими померлими. Однак, це не є можливим на асфоделевих луках, де перебував гомерівський Ахілл.
У давніх греків не було ідеї раю та пекла, подібної до пізніших християнських уявлень, але вони вірили в те, що в посмерті є різні локації, де на померлих чекає різне існування.
Гомер описує принаймні п’ять локацій, пов’язаних з померлими.
1. Вхід до світу мертвих.
Біля скелі, де Перифлегетон і Кокіт впадають в Ахеронт, Одіссей проводить обряд некромантії: викопує яму, здійснює узливання, приносить у жертву барана й чорну вівцю та викликає душі померлих.