Україна - це не щит Європи.
Не геополітичний інструмент.
Не територія, на якій хтось може перевіряти власні стратегії.
Так, у нас є партнери. Так, США та європейські держави надають Україні значну політичну, фінансову та військову підтримку. Європейський Союз офіційно заявляє, що мир в Україні не може визначатися без України та що готовий брати участь у безпекових гарантіях.
Але я все одно хочу, щоб ми навчилися говорити з усіма - і з Європою, і зі США - на рівних.
Не з позиції «врятуйте нас».
Не з позиції «ми ваш щит».
А з позиції: це наша держава, наше життя і наше майбутнє.
Мене завжди дратувала ця формула - «Україна захищає Європу».
А Україна хіба не заслуговує на те, щоб просто захищати Україну?
Нам постійно говорять про те, що Росія може піти далі, що вона може напасти на Європу.
А я думаю про інше.
Росія вже напала. На нас.
Може, нарешті поговоримо про те, що буде з Україною, якщо ця війна триватиме ще роками?
За кожною геополітичною заявою стоять конкретні люди.
Діти, які роками чекають батьків.
Родини, які не знають, чи повернеться їхня людина.
Люди, які виснажені мобілізацією та війною.
Люди, які отримують поранення не лише фізично.
Люди, чиї життя розсипалися на «до» і «після».
Коли ми говоримо «ми хочемо миру», це не означає, що ми хочемо чиєїсь поразки або живемо ненавистю.
Ми хочемо найпростішого.
Щоб від нас відстали. ВСІ!
Щоб перестали вбивати наших людей.
Щоб наші діти перестали жити у війні.
Щоб наші родини перестали чекати.
Щоб Україна могла просто жити.
Я хочу, щоб Україна була сильною. Настільки сильною, щоб із нею говорили на рівних.
Не як із щитом.
Не як із територією між двома геополітичними блоками.
А як із державою, яка має право сама визначати, яким буде її завтра.
Ми маємо думати про людей.
Не тільки про те, чого хоче Росія.
Не тільки про те, чого хоче Америка.
Не тільки про те, чого хоче Європа.
А про те, чого хочуть люди, які живуть тут.
Ми хочемо миру.
Якщо заради абстрактного «майбутнього» ми втрачаємо саме майбутнє - то що це за мир?