Уявімо викладача, якого цькує в школі один-два учні. Одного разу ситуація загострюється — і викладач у емоціях посилає цих «невинних» діток подалі. Але робить це не українською. Дітки цього і чекали. Диктофони включені. Скарга. Мовна комісія. Можливий штраф.
А якби в тій самій емоційній ситуації він сказав те саме українською — проблема була б меншою?
Мене в цій історії непокоїть те, що людина опиняється під дисциплінарним і репутаційним тиском через емоційну репліку, яка не виражала позиції щодо мови. У підсумку людину не буде захищати ніхто — ні батьки отих «добрих» діток, ні колектив.
Не думаю, що Іван Франко, Тарас Шевченко чи Леся Українка були б в захваті від перетворення закону про мову на інструмент, яким одні «добрі» громадяни зводять рахунки з іншими. Застосування норм у цьому випадку потребує вивчення контексту!
Бо іноді важливіше не встановити факт порушення і виписати штраф, а зрозуміти, що насправді відбулося. І можливо причина не в мові, а в людях!