Про рефлексивність Ми надто закохуємося в свою правоту.

Про рефлексивність

Ми надто закохуємося в свою правоту. Закреслено.
Я.
Мені соромно, але — іноді — мені подобається бути правим.

Рефлексивне мислення допомагає відділяти твір від творця. Преображенського від Булгакова, «Как шутят в Одессе» від вручення ордену путіним, ефективні операції СБУ від дук. Право говорити про систему бронювання від досвіду служби в ЗСУ.

Відділяти — не означає виправдовувати. Так само як розуміти — не означає погоджуватися. А засуджувати — не означає заперечувати.

Мені в школі не подобалися уроки літератури (хоча багато й із захопленням читав). Не тільки тому, що вони відбирали насолоду від книг, а й тому, що змушували усереднювати враження і обмежувати власну фантазію над текстом — lпошуком авторського в контексті.
Контекст важливий для дослідження. Критичне і рефлексивне мислення необхідні для пере-творення.

«Правильне розуміння авторського задуму», описане у вчительських методичках, і — в гіршому випадку — «посилене» і навʼязане Марією Іванівною.
Здається, що ми так і не виросли з тих уроків літератури. Просто тепер у Марії Іванівни є телеграм-канал. І фоловери-амбасадори думок на кшталт «звільнити всіх чиновників» та «нехай чиновники йдуть воювати».

Свобода слова журналіста не вища за свободу думки читача.
Текст в телеграм-каналі: «—вчера к нам приехал новый пристав. — Я знал об этом позавчера.» (І Бабель, і «Бабель».)

Журналіст має право на висновок. Читач — на інтерпретацію, сумнів і незгоду. Хоча ні той, ні інший не має монополії на «абсолютне знання».

Але сьогодні замість стимулу для думки дедалі частіше пропонують «правильну» реакцію. Замість дискусії — перевірку на належність до правильного табору.

«Коли ти без мізків, хоч куди йдеш — виходить уперед».
Рефлекторність поглинає рефлексивність.
А правильність — інтелектуальну свободу.

Рефлексивність — це здатність не тільки сумніватися в чужій правоті, а й спостерігати за тим, як народжується власна неправота.
Рефлексивність відкриває самоіронію.
Дозволяє не писати, коли знаєш.
Вивільняє від обов’язку завжди бути правим.
Вивільняє.

Відсутність рефлексії часто видає не сама думка, а те, як швидко вона перетворюється на універсальний вирок:
«ньювасюки» чи «зарплата Смелянського»; «чому не в окопі» чи «людолови», «та вже віддати той Донбас» і «а ти хоч будку побудував». Проблема не в самих запитаннях чи коментарях. Проблема в тому, що їх пишуть ті, хто їх не формулював. І ще в самозадоволеності висловленим за відсутності готовності до аналізу.

Зрештою врятоване від Булгакова місто захоплює не Казарін, а Шаріков.
«Мур», «Гомін», Ірина Терех, Red Dot у GRAF і Dot на Басейній, WOW Ukraine і Юлія Свириденко, KSE і медичний каннабіс, … — хвилі захоплення, хейту, атомізації і піднесення, як наслідок «правильного трактування автора» від Марії Іванівни.
Бо «помилки вчителів», можливо, таки гірші за «Іронію долі» на Новий рік.
І Ваня Якимов, вже українською, — не краще рятує душу від огиди від «Карфагену».

Рефлексивність — це коли можна пишатися операціями СБУ та вимагати очищення служб й відповідальності конкретних посадовців. Можна захищати українську культуру й не приймати спрощеного ставлення до літератури в форматі «свій-чужий». Можна підтримувати ЗСУ й критикувати державну політику. Можна визнавати твір, не виправдовуючи помилок творця. Можна з повагою ставитися до історії і культури, але наполягати, що музеїв науки має бути на порядок більше, ніж музеїв Голодомору.

Світ не зобов'язаний бути несуперечливим, щоб ми могли його пізнавати. Навпаки, його суперечності роблять пізнання необхідним. І цікавим.

Рефлексивність — не клуб інтелектуальних ігор.
Здатність рефлексувати не гарантує правильності висновків. Розумні, освічені й критично мислячі люди теж помиляються, просто іноді дещо витонченіше обґрунтовують свої помилки.

Окуджаві приписують фразу: «Коли я здаюся собі геніальним, я йду мити посуд».

І, здається, я зрозмів в чому ваша біда, панове.
Ви (особливо я, звичайно) надто закохуєтеся у свою правоту.
Ви рефлексуйте, панове.
Рефлексуйте.

Піду мити посуд.