"Послухач"
Петра Стеглікова
🌟 Видавництво Богдан
В цій книзі зійшлося все, що я люблю у фантастиці: постапокаліпсис, антиутопія, колоніалізм і подорож. Приблизно половину книгу персонажі кудись прямують і потрапляють в складні ситуації — обожнюю!
І ось ще декілька факторів, через які "Послухач" не мав шансів не потрапити до моїх улюблених книг.
Назва ховає в собі декілька сенсів. В книзі ми маємо особливу категорію людей, які вміють слухати скляніт — матеріал, який відіграє важливу роль в існуванні світу. Але при цьому народ, у якого є виключні властивості щодо роботи зі склянітом, повністю поневолений, не має жодних прав, зокрема їм заборонено читати і писати. Єдиний спосіб хоч якось зберегти свою історію та навички — це розповіді, які батьки та вчителі пошепки передають своїм слухачам, які колись також мають вголос розказати все, що знають, тим, хто буде слухати.
Це прекрасний спосіб контролювати народ, позбавивши його не тільки свободи, а й можливості зберігати і передавати свою історію не тільки в письмовій формі, але й в усній. Хоча формально склянарям не заборонено розповідати, та влада контролює умови цих розмов, пам'ять начебто існує, але її передача відбувається в умовах страху, ізоляції та обмежень. Протягом читання ви побачите, як важко і майже неможливо склянарям поговорити з кимось, хто не належить до їхньої спільноти.
І контроль тут можна побачити не тільки з боку поневолювачів, а ще й самої спільноти склянарів. Адже слухати — означає залежати від того, хто говорить, а коли ціле суспільство позбавлене письма, пам'ять стає дуже вразливою.
В "Послухачі" вкрай важко зрозуміти, хто від кого залежить насправді: колонізований народ склянарів, які не мають нічого, окрім "благ", що їм видають поневолювачі, або ж самі загарбники, життя яких залежить від унікальних навичок склянарів, які своїми знаннями тримають щит, існування поза межами котрого неможливо.
Ще одна цікава тема, яка піднімається в книзі і може бути розглянута у декількох сенсах — це ідентичність. Головна героїня вимушена ховати себе, своє обличчя і навіть стать. Звідси постає питання, чи дійсно вона розуміє, ким є насправді? Чи дійсно є дівчиною, якщо від народження оточуючі сприймають її як хлопця, і взагалі межі статі і тілесності розмиті у тому, як склянарі живуть в своїх гето. Стать визначає лише те, яку функцію буде виконувати склянар: піде в нори, в шахти або на поля.
Все залежить від того, ким тобі дозволяє бути суспільство, і чи вдасться зберегти як себе особисто, так і свій народ, свою історію, яку заборонено записувати, зберігати і комусь передавати. Ким насправді є склянарі і чи самі вони знають правду про себе, враховуючи, як легко втратити частину фактів при усному переказуванні? Але чи точно це відбувається випадково, а не зумісно, аби приховати щось незручне?
Книга починається величезним інфодампом, який насправді можна сприймати як спеціальний прийом у будові книги: з перших сторінок ми вже знаємо про цей світ абсолютно все, ми слухаємо ту історію, яку передає поколіннями народ склянарів. Але на останніх сторінках виявиться, що ми взагалі нічого не знаємо про цей світ. Отже, читач сам стає слухачем, який має зібрати до купи отриманні знання і зрозуміти, де ж ховається істина, бо кожен народ тут має свою версію правди.
Але є і те, що мені в "Послухачі" не сподобалося: дуже багато загадок, які майже неможливо розгадати без наступної книги. Я більше полюбляю, коли на найважливіші питання кожної з частин циклу ми можемо отримати відповідь без очікування продовження декілька років.
Попри це я все одно дуже чекаю продовження і з задоволенням читатиму далі, бо ця історія мені сподобалась. Тут є, над чим міркувати.
Усе у твоєму житті важливо, усе має сенс. Життя складається зі спогадів — хороших, прикрих. Нам хочеться пам'ятати приємне, а погане само про себе нагадає. Спогади змінюються один за одним. Повсякденне поступово блякне, лишається тільки істотне. Хороших спогадів, на жаль, завжди менше. Але без спогадів не було б життя.
🐸 Хроніки Амбер
#відгук