Він похапцем залетів у підтрибунне приміщення.

Він похапцем залетів у підтрибунне приміщення.

У вухах ще дзижчали суміш вересків на трибунах та його власне горлання, адресоване збірній. Збірній, сильно побитій та розгубленій, як новонароджене кошеня. Епізодами були натяки на контакт, але... Краще провалитися крізь землю.

1:5. Не вирок, але, погодьтеся, неприємно.

Преса, яка його дуже любить, навряд чи зрадіє — кілька днів назад всіляко хвалила, та тепер очевидно не погладить по голівці.

"Але ж це Нідерланди... Поразка, за яку не соромно, так? Тьху, що я кажу?".

Т-а-а-а-а-а-а-к, треба зібратися! Ну ж бо! Вдарив себе по щоках.

Гарячково намацав у кишені телефон. Поволі дістав холодний, металевий брусок та знайшов потрібний номер — він, до слова, волею долі потрапив до рук.

Один хлопець, що колись грав у "Челсі", його написав на стіні роздягальні та поряд красивим почерком вивів прізвище з шести букв. Прибиральниця вирішила не стирати цей витвір мистецтва, тож в Лондоні знали, кого слід шукати.

Пішов гудок. Мимоволі привітався шведською, проте одразу ж вибачився, бо згадав, що по інший бік слухавки знають хіба англійську. Обурений голос довго не церемонився: пронизливо заверещав про радіоприймач та Іспанію, кинув на прощання кілька смачних матюків і вимкнувся. Все тривало три-пʼять секунд.

"Дякую, Сергій...". Обличчя розпливлося у посмішці.

Так, нас тільки що винесли 1:5. Але ми тут, на святі, на ЧС. Дякую. Thank you. Tack så mycket.