— Це і є суть мого віровчення, Рікенелло. Це те, про що я кажу кожному, хто сідає за мій стіл. Бляха, я постійно про це торочу. Не обов’язково мати причину, щоб відчувати втому. Не обов’язково заробляти право на відпочинок чи комфорт. Не обов’язково просто бути. Я кажу це всюди й повсякчас. — Вони махнули рукою на фургон, дерев’яні боки якого прикрашало зображення ситого розслабленого ведмедя. — Це намальовано на стінах мого дому! Але я не відчуваю, що це про мене. Мені здається, що це стосується всіх, окрім мене. Я відчуваю, що маю робити щось більше. Ніби на мені лежить відповідальність за щось більше.
— Чому? — запитав Рікенелла.
— Бо в мене є хист, — відповіли Декс. — Мені добре вдається допомагати іншим людям. Я справді наполегливо працювали, щоб досягти цього, користуючись плодами праці й любов’ю інших під час навчання. Але я займаюся своєю справою лише тому, що інші люди побудували світ, у якому це стало можливим. І якщо я скажу «Дякую за все, але я вшиваюся до лісу», хіба це буде чесно? Мене це гризе. Я почуватимусь якимось паразитом, якщо так вчиню.
Рікенелла мав збентежений вигляд.
— А що поганого в тому, щоб бути паразитом?
— Ти ж розумієш, що я мали на увазі, — сказали Декс.
— Не розумію, — відповід Рікенелла.
Декс зітхнули.
— Паразит – це людина, яка постійно бере, нічого не віддаючи натомість. Це метафора.
Рікенелла замислився.
— Як на мене, зовсім некоректно використовувати цілий підклас тварин як метафору для означення поведінки, яку ви вважаєте неприйнятною.
Декс розвели руками.
— Ну, ми завжди так робимо.
— І це взагалі неточна метафора, — продовжив Рікенелла. — Ви спираєтеся на упереджене ставлення людей до паразитів, а не на реальне розуміння суті їхнього існування. Вона така сама невіддільна частина екосистеми, як і всі інші.
— Боги всюдисущі. — Декс потерли долонями лице.
— Все одно вживатимете слово «паразит» як метафору?
— Так! — вигукнули Декс. — Вживатиму!
дуже було потішно спостерігати за цими наївними розмовами та моментами!