Іноді я ловлю себе на думці, що в мене не лишилося вже ані моральних, ані фізичних сил чи бодай слів, щоб описати весь жах того, що відбувається.
Мабуть, мені слід було б повідомити протокольно-казенною мовою: «Сьогодні провів робочу нараду з колективом філії 16-ї лікарні у Придніпровську. Визначилися з шляхами реконструкції та відновлення будівлі після чергового російського обстрілу».
Та я не можу писати про нашу зустріч так.
Моє серце рветься на шмаття після того, що накоїли тут нелюди.
…
Скільки років ми відроджували цю лікарню…
Ми — це всі ми. І міська влада, і депутати міськради, і держава, і сама лікарня, і навіть Червоний Хрест Люксембургу.
Ремонтували, купували нове обладнання, розвивали паліативну допомогу, мріяли та будували плани на майбутнє.
Усе пішло прахом…
…
Проте ні.
Коли я порівнюю «вчора» та «сьогодні», то бачу, як багато комунальники та лікарі зробили буквально за добу.
Медики кажуть мені: «Борисе Альбертовичу, ми всі без винятку готові працювати. Навіть із забитими вікнами і без даху. Зробіть лише скоріше це / оце і це, та головне — врятуйте наш рентген».
І я розумію, що не маю права навіть на хвилину слабкості.
Що за мною стоять люди.
Десятки, сотні тисяч людей, котрі вивозять на собі увесь цей жах.
І що я — лишень коліщатко всередині цього величезного механізму.
Маленьке, ніяке не «потужне» і не «незламне» коліщатко.
Коліщатко, яке просто повинно зчепити зуби.
До крові з ясен.