Поміж усіх пишних привітань про «символ свободи» і «генетичний код», я ж просто вкотре повторю, як тішить забування російських слів на користь українських.
Бо чи була українська мова першою з дитинства, чи обрана дорослим усвідомленням, вона — рідна.
Жива і динамічна. Прекрасна у високій поезії чи навіть побутових суперечках.
Сильна тим, що нею говорять.
Що її вивчають та навчають дітей.
Що нею сповнений повсякденний простір.
Тож успіхів усім, хто пише сьогодні Диктант. І натхнення кожному та кожній, хто й далі щодня продовжує відкривати для себе українську мову.
Бо так. Що більше довкола української, то менше пацаків.