Про Інну та Інну.
…
Їжджу Містом. Зустрічаюся з людьми.
Безумовно, всю сьогоднішню програму ми готували так, аби залишити атмосферу родинного свята, і при цьому уникнути аж надто масових зібрань.
Бо ці кляті обстріли не закінчуються.
На так званому «Райончику», де вже не залишилося й сліду від колись захаращеної та депресивної місцини, до мене підходить жіночка.
Каже:
«Здравствуйте, Борис Альбертович. Я — Инна»
«Здравствуйте, Инна»
«А Вы знаете, что у нас в городе множество детей занимается футболом?»
«Конечно знаю»
«Нам нужно футбольное поле!»
«Извините, Инна. Футбольного поля до конца войны точно не будет. У нас серьезные проблемы с бюджетом»
«Что Вы имеете ввиду?»
«То, что у нас хотят отнять еще 4 миллиарда гривен реверсной дотации и 4% ПДФО. Поэтому не то что на футбольное поле, а и на первоочередные нужды денег, скорей всего, не будет»
«НАМ НУЖНО ФУТБОЛЬНОЕ ПОЛЕ!!! И вообще, мы столько заплатили за парковки, что футбольное поле можно было бы и построить»
«Извините, Инна. Я всегда честен с горожанами. Не будет Вам футбольного поля. Я всегда обещаю то, что могу выполнить. Что не могу — не обещаю»
Образилася.
…
Інні до ср@ки, що ми маємо катастрофічну ситуацію з бюджетом.
Що попереду у Міста опалювальний сезон і основне зараз — забезпечити в оселях людей водопостачання та тепло.
Бо всі розуміють, росія і далі нас обстрілюватиме.
Інні до ср@ки, що у нас величезні проблеми з демографією.
Дітей стає все менше, і зараз ми думаємо закривати деякі садочки та школи.
Або ж збільшувати класи.
Бо далі тягнути освітню систему, вибудувану ще за радянських часів, стає вже просто неможливо!
Інна не замислюється над тим, як щодня пацаки «вибивають» нам склади з їжею та ліками, АЗС та решту систем життєзабезпечення.
Інні до ср@ки…
Вона просто хоче футбольне поле.
…
Їду далі.
Уже в іншому сквері зустрічаю дівчинку, яка попри весь навколишній гамір зосереджено щось малює.
«Добрий день. Я — Інна»
«Добрий день, Інно. Це часом не у Вас сьогодні день народження?»
Мовчить.
Дістаю планшет в подарунок.
Мовчить.
Починає плакати.
Підходить мати Інни.
«Здравствуйте, Борис Альбертович. Мы из Константиновки. Наконец-то я увидела Вас вживую. Теперь моё сердце спокойно. Такого подарка мы не ожидали».
…
Ці історії невигадані.
Просто збіг обставин.
Одній Інні конче потрібне футбольне поле.
Інша Інна просто давно мріяла про власний планшет.
…
На жаль, я не можу зробити всіх щасливими.
Свій хрест я несу вже майже 12 років.
Із них фактично половину — під час повномасштабної війни.
Може це й не хрест.
А лише велика каменюка відповідальності, котру я, наче той Сізіф, змушений перти вгору.
Навіть якщо вона періодично намагається мене розчавити.
Я знаю стільки, що пересічним людям не розповісти й половини.
І цей тягар не дає мені спати вночі.
Але кожного разу, коли я виходжу до вас, своїх земляків, мені потрібно усміхатися…
…
Тож, коли вчергове ви зустрінете мене десь у Місті, будь ласка, не просіть у мене нічого.
Аби я не відмовляв і не ображав вас.
Мене можна любити чи не любити.
Утім я завжди з вами відвертий.
І я просто далі роблю все можливе й неможливе, аби наше Місто встояло…
Ще раз зі Святом!