​​Трохи думок про «Місто сходів», які надто неформат для відгуку.

​​Трохи думок про «Місто сходів», які надто неформат для відгуку. Якщо коротко, то тут езотерикою щільно посипана болюча соціалка. І це символічно обігране через фентезі.

Коли я вчилася в 9 класі, вперше прочитала «Алхіміка» Коельйо. Там із частотою достойною контент-аналізу повторювалася думка: «Якщо ти чогось хочеш, Всесвіт хоче цього з тобою». Автор не копав глибоко, тож протагоніст хотів тупо грошів, а отримав по лицю і досвід. Аж Беннетт бере цю мудрість і трансформує: а що як хоче не одна людина, а цілий нарід? А що як хочуть вони чогось підсвідомо? І тут езотерика стає базою фентезійної ідеї. Треба лиш додати бажанням людським персоніфікації – і маємо богів, які можуть все, що Всесвіт, а хочуть те, що люди. У Беннетта боги залежні від вірян: і якщо бажання пастви міняються – боги починають хотіти тогож самого.

Тут проситься паралель з взаємодією метрополії і рабської колонії (Континенту і Сайпуру). Загалом, актуальна і болюча що для США, що для Східної Європи. Мені здається, в цьому криється мікс лору, де автор підігрує країнам зі схожими проблемами, описуючи колонію чорношкірими, а метрополію зі слов’янськими назвами (щоб точно всім десь якось відгукнулося). Колонія хотіла звільнення – і це бажання теж персоніфікувалося, але не в бога, а в героя, що здатен знищувати богів. Це не ще одна теза-імба, а скоріше антитеза-імба. Фактично автор завозить у фентезі ідею, що господарсько-рабські відношення «по-вертикалі» можна зламати езотеричною ідеєю про «якщо сильно захотіти, Всесвіт допоможе».

Переповзаємо з фентезі у соціалку: що насправді відбувається з політикою пам’яті у книзі Беннетта? Спочатку Континент підкорює Сайпур (але там залишаються заможні доми), потім раби повстають і захоплюють Континент, переписують історію, вводять цензуру тощо. У цій книзі, добро і зло дифузні, і муляє відчуття, що «не все так однозначно». Хочеться взяти фломастери і провести паралельні лінії між аркою всесильних богів, які скорилися вірянам, і аркою метрополії, яка зрештою скорилася колонії. Перекладаючи з фентезійного на соціальне: люди з метрополії спочатку втратили колективне несвідоме (богів), а потім колективну пам’ять (історію). І саме те, що їх лишили бажань і історії, нмд, дозволило колонії триматися при владі 75 років. Історія = пам’ять.

І на останок про колективне несвідоме. Мені в першій книзі не вистачило бекграунду богів (може буде далі, хто зна). Дивіться, автор просто описує 6 богів з різних регіонів Континенту, цілком архетипічних, що для персоніфікації колективного несвідомого норм. Але… Чому саме ці боги? Було б крутіше, якби їх передісторія мала б смисл. Наприклад, аби Вурт’я – богиня війни - з’явилася у прикордонній общині, яка страждала від нападів «вікінгів», а люди бажали захисту. Колкан гарно вписався б в якусь пустельну общину з суворими умовами, де залогом виживання було упорядкування всього підряд: від складу тканини балахону до статевих відносин. І так далі.

Підсумовуючи, ідея натягти езотерику про силу думки на фентезі мені зайшла своєю реалізацією. Обґрунтувати це через колективне несвідоме (і додати, що воно впливає на вірогідність подій) – було прикольно і наукоподібно (хоча з архетипами, нмд, можна трохи докрутити). Паралелі з соціалочкою, які я побачила, здалися трохи тойво… кон’юнктурними (через вибір кольору шкіри і імен для «розстановки сил»). Все це в купі сподобалося, бо звучало доволі свіжо.