Перша ЯТРОГЕНІЯ Ми вже говорили про ускладнення у хірургів.

Перша ЯТРОГЕНІЯ

Ми вже говорили про ускладнення у хірургів. Вони є у всіх. Але ятрогенія - це більш делікатна, вразлива та чутлива тема для пацієнтів та для самих хірургів, особливо, коли вона трапляється на інтернатурі

Тому настав час ще однієї тру-хісторі з інтернатури.

Це був другий рік інтернатури. Мої улюблені чергування в сильних бригадах із найкращими вчителями. Ось вечір, поступає якийсь знайомий одного з хірургів, який на зміні, з попереднім діагнозом «гострий апендицит». Є клінічні сумніви. Беремо на лапароскопію…

Постановку першого троакара найчастіше робили інтерни. А лікарі-хірурги або асистували, або підходили пізніше, коли камера вже була в животі. Враховуючи великий потік діагностичних лапароскопій на ургенстві, встановлення першого троакара я робив не вперше. Тим паче, саме на цьому хворому лікар уже був присутній від самого початку, коли я розпочав розріз.

Усе як завжди: вхід за Хассоном — розсічена шкіра, ПЖК, надсічений апоневроз, останній трошки підтягнутий, заведений троакар. Із нюансів було тільки те, що пацієнт був дуже худий…

Заведена камера… А живіт начебто не роздувається вуглекислим газом, простір між органами та передньою черевною стінкою дуже малий… Перевірка інсуфлятора — усе працює в нормі, але опір росте, а живіт усе одно не роздувається.

Рівно через 1,5 хвилини ми побачили яскраво-червону імбібіцію всього заочеревинного простору, брижі тонкого та товстого кишківника. Я вперше бачив, як заочеревинний простір так «роздувся». Видовище заворожливе й жахливе водночас.

Продовжувати щось оглядати лапароскопічно було неможливо. До речі, навіть самого апендикса ми не встигли побачити.

Хірург прийняв рішення про конверсію… Проводимо лапаротомію, а в мене в голові думки: «Ця хрінь, яку ми щойно побачили, — це була причина болю до операції чи це ми зробили?». Хоча мій старший колега-вчитель, напевно, уже не сумнівався, що халепа явно через нас.

Після лапаротомії тривогу почали бити вже анестезіологи… Артеріальний тиск значно знизився, а тим часом заочеревинний простір піднімався далі вгору, начебто намагався дотягнутися до операційної лампи… Стало точно зрозуміло: це травмована магістральна судина, а проєкція максимальної імбібіції крові натякала, що це абдомінальний відділ АОРТИ…

Після дзвінка завідувачу та повідомлення про нашу ситуацію відповідальний хірург негайно «намився» в операційну та почав дисекцію заочеревинного простору… 3 година ночі. Завідувач був в операційній уже через 15 хвилин після дзвінка. Я відійшов від операційного стола, бо в цьому випадку четвертий я був зайвий у всіх сенсах цього слова.

Складно передати вам мої відчуття, коли троє досвідчених хірургів знайшли дефект в АОРТІ, з якого хлинула цівка крові в іншу частину операційної… Відчуття страху, провини та бажання самознищитися в ту мить.

Безумовно, команда таких сильних хірургів швидко впоралася з ушиванням дефекту аорти, начебто вони робили це щодня. Після ревізії та всього триндеця й апендикс уже не здавався запаленим…

Завідувач не сказав мені тоді ні слова. І логіка тут була така: «Інтерни ні за що не відповідають». Але жорсткий рознос був для хірургів, із якими я чергував…

Йшли дні та наступні чергування… Ми з хірургом «виходжували» та перев’язували цього пацієнта зранку, а ввечері обидва не могли заснути через відчуття провини. Старший колега зізнавався, що ввечері «глушить» безсоння та тривогу через цю ситуацію гарним односолодовим шотландським віскі. Ну а в мене на інтернатурі грошей на віскі не було, тому я просто не міг заснути)

Ургентна операційна не простоювала, і лапароскопії продовжувалися. Але хірурги у звʼязку з останніми подіями тепер самостійно заводили перший троакар зі стилетом через недовіру та відповідальність, а я на початку, після цього стресу, чесно кажучи, через страх і сам не мав бажання виконувати цю маніпуляцію.

Пройшов місяць. Депресивно-апатичний розлад відступив, і я розумів, що час почати боротися зі своїми страхами. Мені пощастило, що це розуміли й мої вчителі, бо бачили мої старання та жагу до роботи.