Найдивніше, що я сумую не за минулим.

Найдивніше, що я сумую не за минулим. Я сумую за собою, якого вже не знаю, де шукати.

Я добре пам’ятаю, яким був. Мені було легко просто взяти й піти бігати, тренуватися, кудись поїхати, провести цілий день на ногах і навіть не подумати про те, що моє тіло колись може сказати мені: «досить». Зараз іноді я прокидаюся вже з відчуттям скутості. Я роблю звичайний рух і ловлю себе на думці, що раніше навіть не звернув би на нього уваги. Найбільше бісить не біль чи дискомфорт. Бісить саме те, що ти хочеш, але фізично вже не можеш так, як раніше.

Я сумую за тим відчуттям свободи у власному тілі. За тренуваннями, після яких тебе просто вирубає, за можливістю викластися на сто відсотків і не думати про наслідки. Тепер доводиться рахувати рухи, слухати тіло, зупинятися там, де раніше навіть не зупинився б. І, мабуть, найважче для мене прийняти не те, що я змінився, а те, що я більше не можу вимагати від себе того самого.

Потім була служба. Ночі, дороги, форма, люди поруч, короткі повідомлення, кава на ходу. Були моменти, які тоді здавалися просто черговим днем, а зараз я розумію, що деякі з них були останніми. Тільки я цього не знав.

Не було останнього дня, коли я міг подивитися на себе того і сказати: «Давай, брат. Дякую за все. Бережи себе. Може, ще побачимось».

Я просто пішов далі.

А тепер іноді відкриваю старі фото і довго дивлюся на людину там. Впізнаю її обличчя, погляд, навіть приблизно знаю, про що вона тоді думала. Але відчуття таке, ніби дивлюся на когось, кого давно не бачив.

Іноді мені хочеться повернутися хоча б на кілька хвилин. Не змінити щось. Просто підійти, потиснути руку і сказати: «Брат, далі я сам».

Мабуть, я сумую не за тим життям. Я сумую за собою в ньому.

Джерело