У п'ятницю був мій останній день на Суспільному.

У п'ятницю був мій останній день на Суспільному.

Пам'ятаю, як Катя Яковленко підписалася на мене в інсті, а потім запропонувала зідзвонитися. Я подавалася на вакансію СММ, але Катя сказала: «Ти ж журналістка, я бачила твій текст в УП». Чесно, ким-ким, а журналісткою я себе точно не вважала. Я дуже хотіла писати тексти про мистецтво, але почувалася некомпетентною в обох напрямках. На журналістику я ніколи не вчилася, а мистецтвознавство, хоч і підтверджене дипломом, здавалося мені невалідним через брак досвіду.

Пам'ятаю, як важко було спочатку. Чотири години роботи, потім обід, у який вистачало сил лише лягти й дивитися в стелю, і ще чотири години. Перші місяці я писала тільки новини (за кількох винятків), по 8 на день. Тоді це здавалося шаленим ритмом, але згодом бували дні, коли я здавала по 11. Я відчувала величезну відповідальність, особливо відколи почала писати ще й тексти. Іноді я не вкладалася у відведені два дні, тоді вставала о 4-й чи 6-й ранку й працювала до початку робочого дня (або працювала до вищезазначеного часу й мала 3–4 години сну), щоб текст був готовий вчасно.
Сьогодні я підбила підсумки: за 1 рік, 4 місяці та 28 днів я написала 1393 матеріали.

Я хотіла писати про щось важливе й ціннісне, але в якийсь момент збагнула, наскільки виснажена. Кількість новин та інформації, що звалювалася щодня, дуже перевантажувала. Мене засмучувало, що бракує часу на осмислення і тексти. Тоді я зрозуміла, що треба йти.

Я не знаю, куди прийду, але знаю, у якому напрямку більше не крокуватиму. Раптом ви дотичні до цікавих проєктів — радо вислухаю пропозиції.

Пост продубльований з Інстаграму.