Як ви почуваєтесь, як ви стягуєте/ чи не стягуєте? Що по відчуттям з вами відбувається?
В такі періоди війни хочеться питати про стан інших, щоб могти звіритись з реальністю: як інші, чи ти так само, чи це не ти один вже йобу дав (перепрошую, але під час війни матюками моя психіка вивозить більшу частину проблем).
Життя в Києві зараз межує з нормальністю.
Проводиш очима наш винищувач у небі й паралельно обговорюєш, який ламінат купити, щоб нарешті доробити кімнату. Десь на задньому плані є думка: а чи точно він мені зараз треба? Але все одно купиш.
Дивишся світлини, як після влучання в Академію наук люди шукають порятунку через вікна й карнизи, а в чаті з колегами в цей самий момент плануєш навчання і затверджуєш консиліум на завтра.
Я не знаю, як ми всі це стягуємо. Особливо люди допомагаючих професій. Не розумію, звідки беруться сили бути опорою для інших, коли сам живеш у реальності, де сирени, вибухи й влучання давно стали частиною побуту.
Стискаєшся всередині від черг залпів ППО по дронах і паралельно радієш, що близька людина дізналась стать дитини на УЗД.
Все змішалося.
Оцепеніння і страх переплітаються з думками, що треба купити вершки на вечерю, відвезти дитину на гурток, записати себе на манікюр.
На манікюр, бляха.
Під час добових атак.
Під час ночей, коли ти засинаєш і не знаєш, скільки разів прокинешся від вибухів і чи наступний дрон не стане «твоїм».
Я не знаю, як психіка це все упаковує. Як одночасно тримає жах і побут.
Тривогу і роботу. Вибухи і плани на вихідні. Жах і сміх. Хоча сміху стало менше.
Мабуть, саме так і виглядає життя під час довгої війни: не суцільний героїзм і не суцільний жах, а дивна суміш звичайного і неможливого.
Я не знаю, наскільки нас ще вистачить. І якщо вистачить, то з якими наслідками для тіла, сну, нервової системи.
Я не скаржусь. І не хочу, щоб мене жаліли.
Просто хочу це записати.
Щоб колись перечитати й пам’ятати, як ми під вибухи купували ламінат, планували консиліуми, возили дітей на гуртки, працювали, любили й жили далі.
І щоб колись сказати:
ми справді через це пройшли.
У мене на цьому все. Дивні якісь почуття всередині.