Сад Гетсиманський
★★★★★
Якщо би біль травми поколінь українців був книгою, то цією.
Роман багатогранний: і болючий (як таке взагалі, блядь, можливо?), і надихаючий (як воно: мати настільки сильну внутрішню опору, щоб лишитися вірним собі, зазнаючи тортур?). Тут тобі і роздуми щодо того, як тоталітарна машина проїжджається по людях з обох боків системи, тут тобі і тюремний побут із його ізольованою системою, тут тобі і переосмислення долі Христа.
Текст неймовірний — простий і гострий там, де це потрібно. Насичений деталями, що відкрили мені очі навіть на сьогоденний побут: наприклад, «до лампочки», «розколотись», «кореш», «з речами на вихід» і багато інших давно знайомих слів і виразів — це тюремний жаргон.
Мені сподобалось, як Багряний працює із відінками і напівтонами: людей хороших чи поганих не буває. Так, і ось тут за ґратами, і там, перед ними. Це надає обʼєму образам, живості, реалістичності. Зважаючи на те, що прізвища і увʼязнених, і працівників НКВД із тюремної адміністрації — справжні, все це розпалює цікавість до кожного опису і сцени.
Ця книга — ніби як читати новини і розслідування після деокупації територій. Все, що ти бачиш, одночасно викликає біль, сум, смуток і ненависть. Але не читати не можеш, бо знаєш — все це потрібно бачити, знати і памʼятати.
Тож і «Сад Гетсиманський» потрібно бачити, знати і памʼятати, бо в ньому закарбовано смерть і страждання українців у роки масових репресій. Саме той період, що вкрав у нас Курбаса, Куліша, Підмогильного і багатьох інших.