Госсейні взяв тему, яка розбиває серце (і до якої він опосередковано дотичний, бо сам родом з Афгані

Госсейні взяв тему, яка розбиває серце (і до якої він опосередковано дотичний, бо сам родом з Афганістану, хоча й з підліткового віку живе в Америці).

Зібрав в одному тексті усю максимальну жесть, яку тільки можна уявити на цю тему. Вимушений шлюб у підлітковому віці, повне безправ'я жінок, небажана вагітність, сімейне насилля, аб'юз, згвалтування, страта, складна доля мігрантів, смерть дітей, смерть від прильоту бомби, дитячі притулки, викидень, голод, дитячі страждання, недолюбленість, вимушена розлука мами з дитиною і ще купа всього.

І написав "Тисяча осяйних сонць" - роман, який фізично важко читати (я кілька разів просто закривала книжку, бо мені було тупо боляче читати наступні абзаци).

І - здавалося б - прекрасно написано, швидко читається (у мене пішло півтора дні), дуже чіпляє, важливі теми, все на місці. Що ж тобі, Тетяно, ще треба? - питала я сама себе. Чому я не можу сказати, що це одна з найкращих книжок на рік?

Надзвичайно важко холодним поглядом подивитися на книжку, коли йдеться про страшні події, аналог яких точно відбувався в реальності, і більш того - триває зараз. Чи потрібна така книжка, яка у простій (вибачте), доступній (вибачте), белетризованій формі розповідає світу про те, що коїться в Афганістані? 100% потрібна.

Але що ми тут бачимо, якщо спробувати відійти від емоцій:

- чорно-білі герої: або абсолютна концентрація зла в одній людині (Рашід), або абсолютне добро, що страждає від обставин (Марям, Лайла і Тарік), або теж добро, про яке ми типу не знаємо, що воно добро, але здогадуємося (Джаліл).

- дуже передбачувані повороти подій (я розуміла, що буде далі, у 99% випадках. Усі моменти, де автор тебе планує бахнути головою об стіну, зчитуються заздалегідь);

- збірний образ усіх жахів Афганістану в одній маленькій сім'ї: автор хотів показати все-все відразу і тому скинув всі можливі біди на героїв, яких мав;

- вибачайте, але мені в цьому відчувалася мета автора: "максимально знищити психіку читача, щоб він ридав усі 500 сторінок". Звідси в книжці багато страждань дітей, які описані детально і драматично. Звісно, неможливо не емпатувати, коли мати змушена здавати доньку в притулок, бо сім'ї немає що їсти, і автор вийме вам усю душу докладним описом розгубленості й страху дитини та материнської болі. А потім ще пройдеться до цій душі молотком, ескаватором та поштрикає голками.

Звісно, мені, на перший погляд, сподобався умовно щасливий фінал. А особливо рішення героїні повернутися в Кабул, щоб бути вдома відбудовувати свою країну (як тут в наших умовах не зрадієш такому патріотичному пориву). Але навіть це виглядало прокламаційно (якщо, знову-таки, відійти в сторону і охолодити емоції, які автор старанно намагається у нас викликати).

Чи робе воно в підсумку, і чи досягає книжка своєї мети? Безперечно. Сотня мільйонів людей у світі дізналися про політику Афганістану, відчули емпатію до афганських жінок, дізналися про їхнє безправ'я та жахнулися. Усіх зачепило. Тема піднята на масовому рівні по всьому світу, через художні засоби - так, щоб це прочитали та радили іншим. Це має бути, безперечно.

Чи можу особисто я сказати, що ця книжка мені відчувається крутою як мистецький твір, що я в захваті від подачі, глибини і форми? На жаль, ні.

Чи треба нам добивати свою психіку зараз такими книжками? Не знаю, розбирайтеся самі.

#непозбувний_відгук