Початок був об'єктивно прекрасним, мені все подобалося. Пара аспірантів, які вважають, що їхній професор загинув через них, спускаються в пекло його шукати. Бо інакше їм не отримати грант (в цьому теж є певна іронія, погодьтеся) 😅
Як виглядає пекло - герої трохи хз, але начиталися різноманітних праць та уявляють собі щось середнє між описами Данте, Томаса Еліота, Вергілія, античних міфів, китайських та буддійських трактатів, Конфуція, Августина та когось там ще: щось та й виявиться наближеним до правди.
Ця книжка - здебільшого суцільний стьоб з системи вищої освіти та спроба розрядити манірну серйозність у науковій галузі.
Кембридж зробив з неї людину, яка хоче мати за плечима прочитаного Пруста, й Аліса вирішила, що Пекло - непогане місце щоб почати.
Або таке 😁:
В Європі захоплюються так званою постмодерністською й постструктуралістською магією, де чимало заклять діють усупереч волі своїх творців, або взагалі не справляють жодного впливу, проте всі запевняють, що це має надзвичайно глибокий сенс.
Чи таке 😁:
Контрзакляття не допомогли, і зрештою для лікування використали значну дозу амфетаміну - його, як виявилося, аспіранти мали в достатній кількості.
Або наприклад в певний момент, щоб сконцентруватися на науці, героїня вирішила жити максимально аскетично:
Вона навіть перестала готувати собі їжу, адже університетські буфети і коштували менше, і повністю вбивали будь-яке задоволення від їжі.
Місцями було зовсім смішно - наприклад, в пеклі вони зустрічають кількох студентів, які не йдуть перероджуватися далі, бо бояться, що переродяться у когось, хто не вчиться в Кембриджі, або взагалі не вміє читати. Краще вже в Пеклі сидіть 😁
А он там студенти з креативного письма. Чомусь вони завжди приходять групами. Не збагну чому.
До якої міри нагрішив професор, вони не в курсі, тому доводиться шукати його по всіх видах судів.
Наприклад, у відділі Гордині вони зустрічають письменника, який самвидавом видавав книжки про продуктивність 😁; хтось мав більше коментарів, ніж запитань 😁; а хтось змусив дружину називати його доктором, а він медієвіст 😅
Усе це пересипано ось такими дискусіями:
Чи етично займатися сексом із поїздами, якщо це суперечить вченню Аристотеля, що все треба використовувати за призначенням?
А потім оцей весь прикольний іронічний задум перетворився у щось середнє між ромкомом та не дуже логічним пригодницьким фільмом з дивними діалогами, типу такого.
- Нам не треба боятися. Ми живі душі в пеклі. Вже нікуди не підемо. Нічим не станемо. Це кінець. Усе просто закінчиться.
- Але я не хочу, щоб все закінчувалося.
- Та годі, все буде добре, я обіцяю.
😁
Або типу:
*вона довго розповідає йому, як професор її аб'юзив та намагався згвалтувати*
Він: окей, цікаво, але давай продовжимо його шукати, щоб воскресити.
Окремі моменти досі лишилися дуже ок. Наприклад, мені сподобалося, як тут поданий харасмент, зокрема пояснення, чому жертви це терплять і подекуди не можуть сказати "ні". Як авторитет вчителя може бути оманливим і фейковим, як викладачі можуть маніпулювати похвалою (треба буде дати почитати своїй доньці).
Або ось прикольний момент, коли в Пеклі мертвий, який вже не може насолоджуватися їжею, питає у героїні, що вона востаннє їла.
- Гм. Сендвіч з чаєм.
- Підігрітий?
- Ні, холодний.
- Холодний сендвіч, - пробурмотів він. Маючи весь час у світі - холодний, застиглий сендвіч.
Але дочитувала я вже через силу, бо авторка, схоже, втомилася це писати. А я, відповідно, втомилася читати. Це була спроба написати щось дуже умне, і водночас дуже масове. Але переважило друге. І це, як на мене, зіпсувало весь твір (
#непозбувний_відгук