Як же мені зайшло!!!!!
Автор "Пообіддя", Фердинанд фон Ширах, пересувається містами по своїх письменницьких та юридичних справах та між іншим, зустрічається з різними людьми: то сидить з 94-річним знайомим із хворобою Паркінсона в Неаполі; то з піаністкою, що зникла в розпал своєї кар'єри - в Парижі; з розлученою після 54-річного шлюбу жінкою - в Памплоні; з театральною акторкою - в Відні; зі знайомим, що проміняв купу бізнесів на маленький супермаркет і розмірене життя - в Осло.
Це маленькі історії про людей, які роблять різні життєві вибори: купують будинки, виконують свої буденні рутини, роблять поспішні висновки, мучаються сумлінням, міняють успіх на спокій чи навпаки.
Автор сидить у барі, де пив Альфред Гічкок та їв Трумен Капоте, живе в готелі, де знімалися "Труднощі перекладу" та зупиняється у видавничій квартирі, де писали свої тексти нобелівські лавреати. Слухає та фіксує історії численних знайомих, переказує їх нам та рефлексує про власне життя.
Коли він помирає, то каже: "Мені тепер сімдесят три, з них я жив... жив справді... в цілому... два, щонайбільше три роки".
Тільки зараз розумію, наскільки він мав рацію. І в мене були два чи три роки, коли все було гаразд. Більшість речей я повністю не зрозумів, вони були надто голосні, і надто швидкі, і надто напружені.
Люди, що все життя живуть з образою; люди, які задовбалися; люди, які недооцінили суперників; які зробили поспішні висновки про інших; які іронізують зі своїх співвітчизників:
"В Сіцилії, - каже він, - не має значення, робиш щось добре чи погано: чого ми, сицілійці, не прощаємо ніколи, - це того, що взагалі щось робиться".
Я фізично відчувала, як автор прилітає в Цюрих, сідає в потяг, виходить на головному вокзалі, піднімається вулицею Реннвег до готелю, поки дорогою починає сніжити. А потім довго стоїть під душем, замовляє в кімнату хліб та сир, відкриває ноутбук, але не може сконцентруватися на тексті, а відтак йде на балкон, курить та слухає дзвони церкви святого Петра.
Цю книжку треба читати саме так: вмикнувши уяву та малюючи собі усі ці декорації - тоді складається враження, ніби теж їздиш з автором по світу та спілкуєшся з численними знайомими - випадковими та не дуже.
А ще ці історії подекуди несподівано та іронічно закінчуються. А подекуди хочеться зависнути й подумати: наприклад, про те, що можна обрати середину, замість екстремумів, і бути щасливим із тим, що маєш, а не постійно прагнути ще і ще.
Автора називають одним із найуспішніших письменників Німеччини, купа перекладів по світу, статус фактично живого класика. Українською ж виходило до прикрого мало, а мені тепер треба, щоб переклали усе!
Ну, ви зрозуміли - ця книжка буде в моєму топі року. Але враховуйте, що вона дуже настроєва: під неї треба меланхолійний стан та бажання сповільнитися, помандрувати готелями, постояти під парасолькою в зливу, піднятися кам'яними сходами до малознайомої літньої сусідки та випити з нею келих вина.
#непозбувний_відгук