Дисоціація ( сьогодні вчимося)
Ви кажете "моя спина підвела". А хто тоді ви?
Моя спина підвела. Моє серце не витримало. Мій шлунок бастує.
Прислухайтеся до того, як ми говоримо про тіло. Воно в нас то підлеглий, то ворог, то сусід по квартирі. Тільки не "я".
Це не дрібниця мови. За цим стоїть вміння психіки відділяти тіло від себе. Воно називається дисоціація тіла.
Тіло в нашій голові грає дві ролі. У першій тіло це я. Я втомилася, мені холодно, я злюся. У другій тіло це річ, яка в мене є. Її можна нагодувати, вкласти спати, відвезти до лікаря. У німецькій для цього навіть є два різні слова.
Здорова психіка вільно перемикається між цими ролями протягом дня. Ви цього не помічаєте. Коли їсте щось смачне, ви тіло. Коли йдете до лікаря, ви власник.
Проблеми починаються, коли перемикач заїдає.
Спершу про легке. Засновник психоаналізу називав свій кишківник Конрадом. Після поїздки кишківник скаржився, і його було шкода: бідний Конрад. А піаніст зі світовою славою називає свої пальці бійцями, які виконують накази. Це гра, легка дистанція, і нічого страшного в ній нема.
Тепер про те, що вже не гра.
Людина в терапії каже: "Тоді я помітила, що розізлилася". Не "я розізлилася". Помітила. Ніби хтось стоїть поруч і веде протокол.
Або каже: "Я не знаю, як мені впоратися з горем". Питання: хто саме має впоратися? Той, хто горює, чи інший, який дивиться збоку?
Жінка з розладом харчової поведінки розповідає, що купила пакет яблук, щоб зробити своєму тілу щось хороше. І додає: "Взагалі-то я не люблю яблука". Тіло тут як чужа людина, якій несуть гостинець, щоб не скандалила.
А тепер головне питання: навіщо психіка це робить?
Не дарма. Це захист. Коли те, що відбувається, занадто страшне чи болюче і зробити нічого не можна, психіка розколює "я" навпіл. Одна частина лишається тут і страждає. Інша дивиться збоку, ніби це не зі мною. Біль нікуди не зникає, але його стає можливо витримати.
Ось як це описує письменник, який у дитинстві пережив переслідування і дитячий притулок. Коли до нього наближалися ворожі солдати, страху не було. Ноги раптом ніби вкоротилися. Йому здавалося, що це хтось інший іде замість нього, а він лише спостерігає. Тіло йшло поруч, як чужий супутник, якого треба терпіти всю дорогу.
Дитина, яка не може втекти і не може захиститися, робить єдине, що їй доступне: виходить із тіла. Тоді хоч щось залишається в її владі. Бо найстрашніше це безсилля, і дисоціація його пом'якшує.
Тому дисоціація це не дурість і не слабкість. Це спосіб вижити. Колись він був потрібен.
Але в нього є ціна.
Якщо жити так роками, тіло перестає бути вашим. Ви не чуєте голоду, втоми, злості чи ніжності, поки тіло не нагадає про себе гучно. Ви живете десь над ним, і це схоже на життя в орендованій квартирі, де ви навіть не знаєте, де вимикач.
А ще, якщо тіло для вас річ, то з річчю можна робити що завгодно. Не годувати. Не лікувати. Не давати спати. Тягнути на собі, поки не зламається. Або навіть карати.
Це страшна логіка, і вона має просте пояснення. Той, хто колись сам був річчю в чужих руках, часто несвідомо повторює це зі своїм тілом. Тільки тепер ролі інші: тепер він той, у кого влада. Тіло стає жертвою, а "я" хоча б нарешті не безсиле.
Дівчата-підлітки, які завдають собі шкоди, нерідко кажуть саме це: "Це моє тіло, і я можу робити з ним що хочу". З цієї фрази виросла назва цілої книги. І в ній, між іншим, чути не тільки біль, а й бунт. Це єдине місце, де я щось вирішую.
Тому дорослим тут краще не з лекціями, а з розумінням, що за цим стоїть.
Що з цим робити?
Перше. Не воювати з механізмом, який колись вас врятував. Команда "візьми себе в руки" тут не працює, бо руки теж можуть бути відщеплені.
Друге. Слідкувати за мовою. Ловіть фрази "воно болить", "моє серце підвело", "я помітила, що злюся". Спробуйте сказати те саме від першої особи: "мені болить", "я злюся". І подивіться, що відгукнеться в тілі, а що провалиться в порожнечу.