Кодепендентність це не характер і не вирок. Це вивчена в дитинстві стратегія: бути потрібним, щоб бути в безпеці. І вона мала сенс тоді, коли ви були маленькими і залежали від дорослих, чия увага і любов були непередбачуваними.
Проблема в тому, що дорослі досі носять дитячу стратегію в тіло, у стосунки, у роботу. І платять за неї виснаженням, хронічною тривогою, втратою контакту з власними бажаннями.
Терапія тут не про те, щоб перестати дбати про людей. А про те, щоб турбота йшла з вибору, а не з тривоги. Щоб "ні" можна було сказати без фізичного болю. Щоб власні потреби перестали бути підозрілими.
Це довга робота. Не одне усвідомлення на діагностиці і не один допис у Facebook.
Але впізнавання, оце "бляха, це про мене" це вже початок. Не магічний, не миттєвий. Просто чесний.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Лялія Мідик ❤️