"Моя хата скраю": чому ця фраза небезпечніша за обстріл
Є люди, яких я називаю тими, хто тримає. І є ті, хто стоїть осторонь. Різниця між ними не в паспорті, не в області і навіть не в політичних поглядах.
Вона в одному питанні: це про мене чи ні.
Ті, хто тримає, відповідають "так, це про мене". Це не обов'язково люди в окопі. Це бухгалтерка, яка щомісяця скидає гроші на дрони, лікар, що не спав третю добу, мама, яка тримає дітей і чекає дзвінка, сусід, який просто возить воду в підвал.
Вони втомлені до кісток. І все одно стоять.
Ті, хто осторонь, відповідають "ні, це десь там". Фрази знайомі кожному: "це не моя війна", "я просто хочу жити", "моя хата скраю". Іноді з легкою усмішкою, іноді з роздратуванням: та не нагнітайте вже!
Далі буде непопулярне. Стояти осторонь не означає бути підлим від народження. Це захист психіки.
У клінічній мові це називається уникання, а в найважчих випадках дисоціація ( ми про це з вами вже вивчали). Мозок отримує більше болю, ніж здатен переварити, і вмикає знеболення. Новини гортаються, а всередині тихо, ніби це все не про мене.
На короткому відрізку це геніальний механізм виживання. На довгому він небезпечний, і не лише для однієї людини, а для цілої країни.
Бо психіка в такому стані користується знайомим набором хитрощів. Заперечення: "та не все так страшно". Применшення: "ну, обстріляли якийсь район, а в мене ж тихо". Віра у власну винятковість: "зі мною такого не станеться".
Є ще ефект свідка. Чим більше людей довкола, тим менше кожен відчуває, що саме він мусить щось робити. Усі дивляться один на одного й чекають, що хтось інший нарешті підійде.
Поки не прилетіло до тебе, війна для мозку це цифри. А цифри не будять.
Ті, хто осторонь, теж платять. Тихо, без свідків, але платять. Тривога, якій немає назви. Безсоння. Дратівливість на рівному місці. Відчуття, що життя ніби несправжнє, поставлене на паузу.
І є ще одне, найважче. Це сором.
Людина бачить тих, хто тримає, і десь глибоко їй соромно. Але сором нестерпний, тож психіка швидко перетворює його на щось зручніше. На злість.
Саме звідси береться оте "вам що, більше за всіх треба?" в бік волонтерів, військових, усіх, хто нагадує. Не тому, що людина зла. А тому, що ніхто не хоче дивитися в дзеркало, де видно себе.
Тепер про тих, хто тримає. Бо їх теж треба підтримувати.
Якщо ти тягнеш, тягнеш, тягнеш і собі не лишаєш нічого, це не героїзм. Це вигорання, і в нього цілком конкретні ознаки: цинізм, порожнеча, напади люті, відчуття що нічого вже не має значення. У нашому фаху це називають втомою від співчуття.
Відпочинок для того, хто тримає, не розкіш. Це питання виживання. Зламаний стовп нічого не втримає.
Тепер про політиків, бо без цього картина неповна.
Коли з людьми говорять як з дітьми, яких не можна лякати, вони й поводяться як діти. Чекають, що дорослі все владнають. Не питають. Не діють!!!!!!!!!
Нам потрібні голоси, які кажуть правду і розмовляють з людьми як з дорослими, від яких усе залежить. Бо вони такі й є.
Тепер про страх. Він не ворог, він інструмент.
Понад сто років тому психологи Єркс і Додсон описали закономірність, яка працює досі. Помірна напруга збирає, зосереджує, підштовхує до дії. Надмірна вимикає мислення і заморожує.
Це та сама реакція завмирання, як у звіра перед хижаком. І ворог розраховує саме на цей параліч. Не на те, що ми злякаємося. На те, що ми застигнемо.
Тож питання не в тому, як не боятися. А в тому, як лишитися там, де ти ще можеш думати й діяти.
Добре, що з цим робити? Не абстрактно, а конкретно.
Перше: назви вголос те, що відчуваєш. Не "та нормально", а "мені страшно", "мені соромно", "я злюся на тих, хто не розуміє". Дослідження показують, що саме називання емоції знижує збудження мигдалеподібного тіла. Це не магія, це нейробіологія.
Друге: поверни собі тіло. Вдих на чотири рахунки, видих на шість, хоча б десять разів. Стопи в підлогу, відчути вагу. Назвати п'ять речей, які бачиш, чотири, які чуєш, три, яких торкаєшся. Це заземлення, воно повертає в тут і тепер.