Так, є справжні жертви обставин. Війна, насильство, бідність, хвороба близьких, це реальні обмеження, і я нікому не скажу "ви самі обрали цей біль" там, де вибору справді не було. Плутати екзистенційну відповідальність з токсичним позитивом, де кожна травма нібито "ваш власний вибір", це не терапія, це жорстокість під маскою мудрості.
Але між справжньою відсутністю вибору і зручною ілюзією відсутності вибору лежить величезна прірва, і саме в цій прірві живе більшість людей, з якими я працюю. Вони не в'язні концтабору. Вони дорослі люди з паспортом, освітою, ресурсами, які роками обирають страждання, бо визнати наявність вибору страшніше за саме страждання.
Ялом писав про це прямо, і його спостереження досі ріже без анестезії. Він казав, що люди схильні уникати усвідомлення власної свободи і відповідальності, тому що це усвідомлення несе в собі жах, порівнянний зі страхом смерті, адже якщо я і є творцем власного світу, значить нема на кого перекласти провину, і нема кому поскаржитись, окрім себе.
Що з цим робити, і чому це взагалі можна змінити.
Робота починається не з питання "чому мені так важко", а з набагато незручнішого "у якому саме моменті я вирішую залишатись". Не начальник змушує терпіти приниження. Ви щоранку одягаєтесь і йдете туди самі. Не чоловік тримає вас у шлюбі силою. Ви щовечора лягаєте в те саме ліжко власними ногами.
Це не звинувачення. Це повернення собі влади, яку ви самі віддали конструкції з обставин.
Перший крок майже завжди фізичний, а не інтелектуальний. Одна чесна фраза, сказана вголос, навіть на самоті у ванній кімнаті. "Я обираю це, поки що. І я можу обрати інакше". Тіло реагує на цю фразу дуже показово, часто спазмом у грудях або сльозами, бо це і є момент зустрічі з власною свободою, якої так довго уникали.
Свобода не приносить полегшення одразу. Вона приносить тягар. Але це той тягар, який врешті дає вам ваше власне життя назад, замість життя, яке нібито з вами просто трапляється.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Лялія Мідик ❤️