Це особливо гостро проявляється, коли стосунки з померлим були складними, ранячими, суперечливими. Людина оплакує не ідеального батька, а того батька, якого хотіла, але так і не отримала, і тепер вже ніколи не отримає. Це подвійна втрата, реальної людини і фантазії про те, якою вона могла б стати.
Клінічно важливо розуміти одну річ, яка звільняє від величезного тягаря непотрібної провини. Немає правильного горя. Немає термінів, за які треба "відпустити". Немає обов'язкової кількості сліз чи їх повної відсутності, яка робить вас поганою дочкою, поганою вдовою, поганим сином. Горе не лінійне, не логічне і не ввічливе до соціальних очікувань оточення.
Робота з втратою починається не з питання "коли мені стане легше", а з набагато чеснішого "за чим саме я насправді сумую". Іноді відповідь очевидна. А іноді, і це трапляється значно частіше, ніж прийнято визнавати, відповідь виявляється складнішою, суперечливою, присмаченою і любов'ю, і образою, і полегшенням одночасно.
Дозвіл на цю складність, без самоосуду за "неправильні" почуття, це і є та точка, з якої горе перестає бути застряглим каменем і повільно, нерівно, зигзагами перетворюється на щось, що можна нести далі, не ламаючи хребет.
Нагадую: психотерапія досліджує зв'язок психіки і тіла, але не замінює медицину. Якщо горе супроводжується тривалим виснаженням, різкими змінами апетиту чи сну, спочатку до лікаря, а вже потім до кабінету.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Лялія Мідик ❤️