ВИ ГОРЮЄТЕ НЕ ЗА ТИМ, ЗА КИМ, НА ВАШУ ДУМКУ, ТРЕБА
Уявіть родину, де помер один з двох дітей. Батьки ридають на похороні, сусіди приносять їжу, весь двір у чорному. А той, хто вижив, стоїть осторонь з обличчям, на якому немає жодної сльози, і думає одну єдину фразу, яку не можна вимовити вголос ніколи в житті: чому не я.
Це не бажання померти. Це суміш провини за те, що вона жива, поки немає брата чи сестри, і майже фізичного відчуття, що весь простір горя в домі вже зайнятий, для неї місця не лишилось. Померла дитина в пам'яті батьків стає ідеальною, без вад і бунту, а та, що вижила, ще довго носитиме відчуття, ніби мусить заслужити право займати місце поруч.
Або інша ситуація. Жінка втрачає чоловіка, з яким останні п'ять років уже фактично не було шлюбу, тільки спільна адреса і звичка. Вона плаче на похороні, а поруч плачуть родичі, впевнені, що вона втратила кохання всього життя. І ніхто не здогадується, що частина її сліз це не туга за чоловіком, а туга за роками, які вона витратила на людину, яку давно перестала любити.
Горе завжди виглядає просто ззовні. Хтось помер, хтось плаче, час лікує. Але клінічно горе один з найбільш заплутаних і найменш чесних процесів, з якими стикається психіка, тому що суспільство виставляє йому дуже жорсткі рамки правильності, а внутрішня реальність людини майже ніколи в ці рамки не вписується.
Існує поняття, яке в клінічній практиці називають знеправленим горем, тобто втратою, яку соціум не визнає гідною повноцінного оплакування. Розлучення, викидень на ранньому терміні, смерть колишнього партнера, з яким давно не спілкувались, втрата домашньої тварини, звільнення з роботи, якій було віддано двадцять років життя. Формально ці втрати не входять до списку "серйозного горя", і людині часто соромно за силу власного болю, який ніби не має права бути таким сильним.
Тіло в цей момент не питає дозволу в соціальних норм. Воно реагує однаково на будь-яку значну втрату, незалежно від того, чи вважає оточення цю втрату гідною жалоби. Стискає горло. Забирає апетит або, навпаки, штовхає заїдати порожнечу. Тримає у грудях важкість, схожу на камінь, яку неможливо пояснити словами, бо словами пояснювати нема кому, адже офіційно "тут нема через що так побиватись".
Ще складніша і ще менш обговорювана річ це амбівалентне горе, коли поруч зі справжньою тугою живе полегшення, а іноді навіть злість на людину, яка померла. Дитина дорослої людини, яка все життя терпіла критику і приниження від матері, після смерті цієї матері часто відчуває не тільки горе, а й непрощенне, як їй здається, полегшення. І це полегшення викликає такий сором, що людина ховає його глибше за саму втрату, а потім дивується, чому горе не проходить роками, застрягши на місці.
Психіка не вміє горювати за одним лінійним сценарієм, коли спочатку заперечення, потім злість, потім торг, потім депресія, а потім рівне, чисте прийняття. Це спрощена модель, яка колись допомогла людству почати говорити про смерть вголос, але клінічна реальність набагато хаотичніша. Людина може одночасно сміятись над жартом друга і відчувати провину за цей сміх. Може роками не плакати, а потім розридатись через розбитий келих, який належав померлому, і тільки тоді зрозуміти, що горе весь цей час чекало на дозвіл вийти.
Є ще одна річ, про яку майже ніколи не говорять прямо, бо вона звучить надто жорстоко для співчутливого посту в соцмережах.
Горе часто буває не лише за померлою людиною. Воно буває за версією стосунків, яка так і не відбулась. За словами "вибач" чи "я тебе люблю", які так і не були сказані. За можливістю все виправити, яка існувала, поки людина була жива, і зникла назавжди в момент її смерті. Іноді найбільший біль це не туга за тим, що було, а туга за тим, чого точно вже ніколи не буде, бо двері закрились назавжди.