Вас усі люблять. А вас там немає.
Є така усмішка, яка вмикається раніше, ніж ви встигли щось відчути. Дзвонить телефон, голос сам підскакує на півтона вище, і ви кажете "так, звісно, без проблем". А потім кладете слухавку, і всередині ніби вимкнули холодильник, який гудів роками.
Ви тільки зараз почули, яка там тиша.
Це не лицемірство. Це робота.
Є частина вас, яка вже багато років стоїть на прохідній. Вона зустрічає людей, за секунду читає настрій, підбирає потрібну версію вас і видає її назовні. Професійно. Без вихідних.
Психотерапія називає її хибним Я. Назва так собі, бо звучить як підробка. Насправді це найстаранніший працівник вашої психіки, і сидить він на цій посаді ще з дитинства!!!!
Як він там опинився? Дуже буденно.
Маля приходить у світ із живим імпульсом. Воно махає ручками, кричить, тягнеться, відвертається, сердиться, регоче. Кожен такий рух це маленьке "ось я".
Якщо поруч дорослий, який ці рухи помічає і витримує, дитина робить висновок: мій імпульс безпечний, мене можна.
А якщо поруч той, кому потрібен спокій? Хтось, кому треба, щоб дитина була тиха, зручна, успішна, без настрою і без проблем? Тоді висновок інший: мій імпульс небезпечний, щоб лишитися поруч, треба підлаштуватися.
І дитина підлаштовується. Геніально.
Вона так швидко вчиться читати чужі обличчя, що власні бажання просто не встигають оформитися. Спочатку "чого від мене хочуть?", а вже потім, якщо лишиться місце, "а я чого хочу?". Місця не лишається.
Те, що не прийняли, нікуди не зникає. Злість, жадібність до життя, дитяча дурість, потреба, щоб хтось просто сидів поруч і нічого не вимагав, все це лягає на дно психіки, як скарб, який ховають від грабіжників. А зверху стає охоронець.
Тож він так міцно тримається не тому, що хоче вас замучити. Він рятує те, що вважає вашим єдиним цінним.
Тепер як це виглядає у дорослому житті.
Запитайте себе, що ви хочете на вечерю, і порахуйте секунди до відповіді "та мені все одно, а ти що?". Це не скромність. Це відсутній сигнал.
Ви знаєте, що відчуває людина навпроти, ще до того, як вона відкрила рота. А що відчуваєте самі, дізнаєтеся через три дні, коли розболиться голова або вилізе істерика через шматок торта.
Ви досягаєте того, чого від вас вимагали, а радості нема. Вас хвалять, а ви внутрішньо чекаєте, коли помітять, що ви шарлатан. Відпочивати не вмієте, бо одразу вилазить вина, ніби крадете. Після зустрічі з людьми ви вичавлені навідь якщо все було чудово, бо зустріч була виставою, а вистава коштує.
У стосунках це вічна служба. Ви не просите, бо не вмієте просити, ви підгадуєте. Чекаєте, що партнер сам здогадається, а він не здогадується, і тиха образа накопичується місяцями, щоб одного вечора вилитися через жуйку на столі.
Найгірше інше: любов до вас не доходить.
Вам кажуть "ти чудова, ми тебе цінуємо", а ви слухаєте і не чуєте. Бо слова приймає охоронець на прохідній, а до того, хто сидить глибше, вони не добираються. Тому чим більше вас хвалять, тим самотніше.
Хибне Я має два костюми, які здаються протилежними.
Перший ідеальний. Найкраща мама, найкращий фахівець, найрозумніша в кімнаті, у якої все під контролем. Другий безнадійний: невдаха, ліниве, дурне, зі мною щось не так.
Здається, між ними прірва. Насправді це один двигун. В обох випадках ви дивитеся не на себе, а на картинку про себе. Одну розфарбували золотом, другу вимастили в багнюці, але людини немає ні на одній.
Жива людина нудніша і цікавіша водночас. Вона втомлюється і при цьому вміє. Злиться на тих, кого любить. Хоче близькості і тікає від неї. Помиляється і від цього не стає сміттям.
Хибному Я потрібна оцінка, "або п'ятірка, або двійка". Живому достатньо бути.
А тепер буде неприємне. Просто вирішити стати собою не вийде!!!
Бо охоронець прочитає це як нове завдання. І виконає на відмінно. Накупить книжок, поїде на ретрит, напише пост про "повернення до себе" і почне старанно відшукувати справжнє. Знову вгадуючи чиїсь очікування, тільки тепер від уявного ідеального терапевта.
Зловили? Він просто змінив форму.