ВИ НЕ ЗАКОХАНІ. ВИ У СТАНІ ГОСТРОЇ ПСИХІЧНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ
Уявіть жінку сорока трьох років, яка не може з'їсти сніданок, бо чекає повідомлення від чоловіка, з яким зустрічається три місяці. Вона перевіряє телефон кожні дві хвилини. Якщо він не відповів годину, у неї трясуться руки і крутить живіт. Якщо відповів холодно, вона плаче в туалеті на роботі.
Вона називає це коханням. "Я просто дуже сильно його кохаю", каже вона мені на сесії, ніби виправдовується.
Я мушу сказати їй те, чого вона не хоче чути. Це не кохання. Це гострий стан, дуже схожий на абстинентний синдром, і психіка в ньому поводиться так само, як тіло наркозалежної людини, яка чекає на дозу.
За двадцять два роки практики я бачила цей стан у сотень людей, і майже завжди він має одну і ту саму структуру, яку рідко описують вголос, бо вона руйнує романтичний міф, на якому побудована половина культури.
Спочатку трохи фізіології, бо без неї це знову будуть красиві слова.
Коли людина "закохується" у гострій, злитій формі, у мозку активується та сама система винагороди, що і при вживанні кокаїну. Дофамін, норадреналін, підвищений кортизол. Серце калатає, з'являється безсоння, зникає апетит, увага звужується до однієї точки у всесвіті, і ця точка має ім'я. Це не метафора. Це вимірювані нейрохімічні процеси.
Але ось питання, яке я ставлю кожній клієнтці в такому стані. Чому саме зараз. Чому саме ця людина. І чому саме так сильно, до втрати апетиту і сну, до готовності терпіти байдужість чи навіть жорстокість.
Відповідь майже завжди ховається не в іншій людині, а в тому, від чого власна психіка тікає.
Ірвін Ялом у своїй клінічній роботі описував одне спостереження, яке я вважаю однією з найчесніших речей, сказаних про кохання в психотерапії двадцятого століття. Він писав про пацієнтку, охоплену нав'язливою закоханістю, яка руйнувала її життя, і зробив висновок, що це не кохання в сенсі зрілого вибору. Це втеча від голої, нестерпної правди людського існування, а саме від фундаментальної самотності, яка нікуди не дівається, скільки б людей не було поруч.
Клінічно це виглядає так. Людина, яка не витримує контакту з власною екзистенційною самотністю, тобто з фактом, що народжуємось ми поодинці, помираємо поодинці, і навіть у найближчих стосунках залишається прірва, яку неможливо повністю перетнути, шукає симбіотичну фантазію злиття. "Якщо я знайду ту саму людину, прірви більше не буде". "Якщо він мене достатньо любитиме, я перестану відчувати цю порожнечу всередині".
Це не примха і не слабкість характеру. Це намагання психіки заткнути дірку, яку насправді неможливо заткнути іншою людиною, бо ця дірка не про відсутність партнера. Вона про структуру людського існування.
У мене була клієнтка, яка описала свій перший місяць нових стосунків словами "я нарешті відчула, що жива". Красиво звучить, правда. Але коли ми копнули глибше, виявилось, що до цих стосунків вона роками жила у стані внутрішньої анестезії, притупленого афекту, і партнер для неї виконував функцію не коханої людини, а адреналінового реанімаційного апарату. Без нього вона поверталась у відчуття, що її ніби немає.
Це небезпечна конструкція, тому що вона робить іншу людину відповідальною за ваше відчуття власного існування. А жодна людина не витримає такого навантаження довго. І коли партнер це відчуває, навіть неусвідомлено, він або тікає, або починає користуватися владою, яку йому дали.
Тепер механіка того, чому саме токсичні, недоступні, холодні партнери так часто стають об'єктом цієї гострої залежності, а не спокійні й надійні.
Психіка, яка тікає від самотності через злиття, підсвідомо обирає об'єкт, який гарантує постійне підживлення тривоги, бо тривога у цьому стані сприймається як доказ, що почуття справжні. Стабільний, доступний, спокійний партнер не дає цього гострого викиду дофаміну, і мозок, звиклий плутати інтенсивність зі значущістю, читає спокій як "не так вже й сильно кохаю".