А ще якось вигадав аватарський походняк.

А ще якось вигадав аватарський походняк.

Суть полягала в пересуванні, як аватар, по відкритій та пристріляній ділянці.

У нас був клаптик, який постійно чесався з кулемета та снайперами. А йти по ньому треба було. Можна, звісно, повзти, але нахуй таке треба.

Тому я йшов, як додік фестивальний: прискорював крок, сповільнював, робив його ширшим або коротшим, два кроки назад чи три вбік.
А все для того, щоб стрільцю з посадки навпроти було складніше вирахувати швидкість руху та патерн походняка й він припустився першої помилки.

Не те щоб вони там стрільці піздаті, їм і по стоячій мішені втулити не вдавалось, проте суто морально для себе — що я найхитріший, вумний, найобую їх, як кошенят, і вони не влучать. У цьому плані це допомагало взяти в ручки пісюнчик та ходити через той клаптик по три рази на день.

Гадаю, збоку це піздець як крінжово виглядало. Однак шо ще робити було піхоті, нам про таку війну жодна книжка не писала, тре було якось вчитись жити.

Саппорт | Мерч | Донат