Людина, виявляється, може звикнути майже до всього.

Людина, виявляється, може звикнути майже до всього.

Якщо встаєш кожен день о 9-10:00, то до будильника о 06:30 — ні.
А до війни — будь ласка.

Ми навчилися за звуком приблизно розуміти, що летить. Навчилися прокидатися від вибуху, дивитися в телефон, читати «далеко, інший район» — і перевертатися на інший бік.
Навчилися питати «ти цілий?» раніше, ніж «як справи?». Навчилися планувати поїздки з урахуванням комендантської години, носити павербанк як частину тіла і сприймати світло, воду та мобільний звʼязок не як базові блага цивілізації, а як приємний бонус від Всесвіту. Діти знають, що таке шахед, балістика, ППО та повітряна тривога. Дорослі можуть сидіти в кафе, почути вибух, на секунду замовкнути, приблизно визначити напрямок — і продовжити їсти салат. А військові іноді абсолютно спокійним голосом розповідають такі історії, після яких цивільний ще хвилин пʼять дивиться в одну точку.

Ми адаптувалися. І це добре. Бо якби людська психіка реагувала на кожну тривогу, кожен приліт, кожну смерть і кожне повідомлення «є загиблі» так само гостро, як у лютому 22 го, ми б давно всі дружно поїхали кукухою. Хоча вже є і такі(

Але є в цій адаптації одна дуже хуйова річ. Можна настільки добре навчитися жити серед ненормального, що перестаєш помічати, наскільки воно ненормальне.

Тринадцятий рік у країні йде війна. Люди роками не бачать своїх дітей, домівку, могили родичів. Діти ростуть по фотографіях батьків у телефоні.
Хтось замість відпустки їде на ротацію. Хтось замість планів на наступний рік планує дожити до наступного місяця.
Хтось отримує повідомлення «я вийшов» — і тільки тоді нормально вдихає.

А ми називаємо це життям. Бо іншого поки немає.

І, мабуть, у цьому одночасно наша сила і наша трагедія. Ми справді можемо пристосуватися майже до всього. Можемо працювати.
Закохуватися.
Народжувати дітей.
Сваритися через якусь хуйню.
Жартувати.
Будувати плани.
Збирати гроші.
Їздити у відпустки.
Жити.

Тільки давайте ніколи не називати це нормою. Бо повітряна тривога — не норма. Дитина в укритті — не норма. Чоловік чи дружина, яких роками чекають з війни, — не норма. Повідомлення «живий» замість «добраніч» — не норма.

Ми просто стали дуже хорошими в тому, щоб жити всередині пиздецю. Настільки хорошими, що іноді вже не помічаємо самого пиздецю.

Але звикнути — не означає прийняти. І скільки б років не тривала ця війна, важливо не дозволити їй переконати нас, що саме таким і має бути життя. Бо нормальне життя — це коли дитина знає розклад уроків, а не алгоритм дій під час тривоги. Коли рідним пишуть «скоро буду», а не «живий». Коли чоловіки й жінки повертаються додому з роботи, а не з позицій. Коли плани будують на роки вперед, не додаючи подумки: якщо все буде нормально.

Ми навчилися жити під час війни. Це було необхідно, щоб вистояти.

Але воюємо ми все-таки за те, щоб одного дня більше не доводилося так жити.

Саппорт | Мерч | Донат