Свято, незалежність, прапори, тризуби, випʼєм за могутню Україну.

Свято, незалежність, прапори, тризуби, випʼєм за могутню Україну.

Раз на рік згадуємо, що ми українці. Раз на рік соціальні мережі переповнені патріотичними світлинами, вишиванками та застолʼями на честь свята.

Мотиваційні ролики, розвішені усюди прапори, щасливо вітаючі телеведучі з екранів.

Не хочу псувати відчуття свята та й не буду, незважаючи на те, що, перебуваючи роками в пастці безкінечного орнила бою, ми зовсім забули, що таке свято.

Однак, ми знаємо та чітко даємо собі розуміння, що ми зобовʼязані це святкувати. Ми зобовʼязані хоча б раз на рік розвішувати прапори, бо зараз за цим великим святом стоїть не просто підписання паперу 35 років тому, а десятки тисяч позивних, які поклали своє життя та здоров’я за Незалежність.

Ми зобовʼязані відноситися до цього дня по особливому, бо воно виборюється надлюдськими зусиллями, невиспаними ночами, мужністю, витопченими слідами на полях та ритими окопами.

Виборюється в матерях, які вночі ховають дітей в укриттях, а після йдуть на роботу, виборюється в материнських сльозах та дитячих запитаннях «Де тато?»

Наша незалежність має шрами та матиме ще. Ми кожного дня заробляємо нові рубці, до яких боляче торкатися. Проте, поки є ти, поки є я та наша сімʼя, ми будемо боротися, ми будемо незалежні, ми будемо сильні, кожного року піднімати прапори, в супереч намірам країни підарасів, бо в першу чергу, наша незалежність написана не на папері, а в нас самих.

Зі святом, маладьож! Ми будемо жити та любити, а вони всі подохнуть.

Саппорт | Мерч | Донат