Як воно, спостерігати, як вмирають міста? Так склалося, що останні роки ми живемо постійними переїзд

Як воно, спостерігати, як вмирають міста?

Так склалося, що останні роки ми живемо постійними переїздами. Кожного року з міста в місто, і кожного року та сама картина.

Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Словʼянськ. Впевнений, що Бахмут, в якому я не зміг побувати, бо тримав лінію оборони по флангах міста, Марʼїнка, яка почала гинути ще давним давно, Вугледар, Покровськ. Я впевнений, що сценарій усюди був той самий, що бачили ми.

Незважаючи на наближення лінії фронту, міста, все одно, дихали життям. Дитячий сміх, магазини, воєнторги та шаурмічні, чисті вулиці, які кожного дня прибиралися силами комунальників.

Отвічаю, я, піздец, як вражений силами місцевих комунальників.
ФАБ, КАБ, РСЗО, Дрон в дорогу чи в будівлю, не важливо в який час, факт завжди лишався фактом — через декілька годин там було ідеально прибрано.

Міста до останнього підтримували життєдіяльність. Міста дихали, жили, жили в руках закоханих парочок, які гуляли по місцевих парках, в квартирах місцевих, в арендованих квартирах, в які заселялись жінки військових. Ввечері молодь грала в футбол, пенсіонери обговорювали останні новини.
По містах туди сюди ганяли понторєзки з галасною музикою.

А потім вмикався перемикач.
Спочатку закривалися державні установи, зачинялися великі бізнеси, Аврори, Єви, супермаркети. На вулицях ставало все менше людей. Бізнесмени вивозили майно. Вулиці ставали все пустішими. Останніми уходили Нова Пошта, комунальники, Укр Пошта. Разом з комунальниками місто втрачало звичайне цивільне обличчя.

Частково комунальники працювали, однак, тільки над прибиранням доріг, щоб могли заїхати волонтери.

А далі — трава.
Там, де людина уходить, природа бере своє. Ви б знали, як швидко може зарости ваша клуба біля підʼїзду.
Який дикий вигляд отримують коти та собаки, як розпущуються дерева.

При людях всі зруйновані від обстрілу будівлі не було так видно. Були шрами, але вони не були такі моторошні, як ті, коли люди виїжджають.

Привиди багатоповерхівки почорніли від диму, усюди валяються гілки та шматки шиферу зі склом. Лавочки, на яких сиділи пенсіонери, заростають травою, в повітрі стоїть стійкий запах диму, а де інде — гнилого мʼяса.

Інколи можна зустріти місцевого жителя — людину з величезними мішками під очима, яка нервовим швидким рухом буде йти в невідомому напрямку по своїх цілях, щось знайти, забрати, замародерити, щоб підготуватися до зими.

Однак, є вирогідність, що по дорозі назад ви вже побачите його мертвим коло дороги, лежачим в калюжі своїй крові.

І він може там лежати довго, поки або ви не заберете, або хтось з місцевих не поховає біля підʼїзду.

А могили коло підʼїздів будуть невтомно збільшуватися, допоки останній копач сам не загине.
Картина, скажу вам, не з приємних.

І кожен з цих могил сподівався, що його мине.

Місто вмирає фізично, однак ті, хто виїхав з нього, тримають його в серці і воно продовжує жити в їх теплих спогадах, наповнених болючою травмою через те, що стало з місцями, де вони виросли.

Я бачив це у Костянтинівці, бачив у Дружківці, бачу у Краматорську та бачу, як підходить Словʼянськ до цього.

Безумовно, трагедія, і я щиро бажаю, щоб кожен з вас ніколи не був похований в могилі на дитячий площадці біля підʼїзду, щоб кожен з вас мав змогу купити квитки додому, де чекає мати та старі друзі.

Щоб кожен з вас міг повернутися туди, де народився, де місце вашої сили, де ви вдома, де вам тепло, рідно та спокійно.

Нам складно, нам страшно, однак, я хочу приїжджати додому, а не до мовчазних, чорних сілуєтів багатоповерхівок.

Тому, я борюся.
Бо я бачив сльози тих, хто виїжджав.
Я не хочу бачити такі самі сльози серед тих, з ким я виріс та ставав людиною.

Саппорт | Мерч | Донат