Вчора я дивилась як завжди прекрасне відео про метод акторство у підборів femme fatale, і до мене ра

Вчора я дивилась як завжди прекрасне відео про метод акторство у підборів femme fatale, і до мене раптом дійшло, що Малерман фактично використав дуже схожий підхід при написанні цієї книги.

Щоб краще передати тривожну атмосферу і оте відчуття, коли здригаєшся від кожного скрипу чи шороху, він писав у темному кабінеті, в тиші, сидячи навпроти такої самої шафи, з якоі в історії зʼявляється монстр — і мені здається, у нього вийшло ідеально відтворити цей сетинг.

Та головне — він спромігся зробити історію максимально реалістичною, дуже правдоподібно показавши, що сталося б, якби звичайна реальна людина зненацька зіштовхнулася б із чимось надприроднім та непоясненним.

Якою безсилою виявилася б у цьому протистояннні.

І як раптом виявилося б, що звернутися їй абсолютно нема до кого.

У цій частині, до речі, текст дуже сатиричний, бо висміює типових представників «професій», що мали б розбиратися у надприродньому — церковнослужбовців та різноманітних езотериків.

Але горорна складова у романі — лише верхній шар.

В основі ж трагічна історія двох дорослих, що її ми бачимо очима 8-річної дитини, яка далеко не все розуміє і усвідомлює, проте нестача розуміння не захищає її від травми, а радше посилює її.

Тож це одночасно і класичний піднесений горор із монстром, що вилізає із шафи вже на перших сторінках і невпинно та послідовно нищить свою жертви, і соціальна драма про дисфункціональну родину, в якій горорна метафора лише пришвидшила й посилила руйнівні процеси, але ніяк не спровокувала їх.

При чому головну героїню не можна назвати ненадійною оповідачкою у звичному сенсі.

Через дитячу перспективу ми як раз отримуємо всю інформацію без викривлення, проте і переважно не обтяжену субʼєктивною інтерпретацією.

При чому автор відмовився від традиційного підходу, коли текст лишає місце для сумнівів щодо того, чи жах реальний, чи це лише те, що домальовує дитяча психіка, не здатна осягнути того, що її реальність настільки химерна і крихка.

У цьому плані все однозначно: події розгортаються дуже стрімко, і дуже рано стає очевидно, що монстр у цій історії цілком матеріальний.

Але я б сказала, що справжня горорність історії у повній безвиході, бо чим більше ми дізнаємось про родину головної героїні, тим більш очевидним стає те, що для неї не існує хорошого виходу з цього сценарію.

І незалежно від того, переможе зло чи ні, вона не опиниться у безпечному місці, бо фактично ніколи в ньому і не була.

Роман препарує так звані традиційні сімейні цінності, показуючи, наскільки нещасними можуть бути люди, які насправді прагнуть чогось відмінного від виконання ідеалізованоі життєвої програми, проте піддаються суспільному тиску і проти власної волі вступають у шлюб і заводять дітей.

А ще краще він показує наслідки, із якими стикається дитина у такій родині, створеній двома інфантильними і безвідповідальними дорослими, що не приймають свідомих рішень, а просто пливуть за течією і ставлять власні бажання вище за все.

Дитина, що зрештою змушена переймати батьківську роль, щоб зберігти те хитке відчуття стабільності і безпеки, яке по суті сама собі навіяла.

Яка дбає про добробут батьків значно більше, ніж батьки дбають про її власний.

І як її травмованістю легко може скористатись хтось, хто несе справжню загрозу — бо є у тексті і дуже виразна метафора грумінгу, бо саме його найкласичніші методи використовує монстр, щоб обрати жертву і отримате від неї бажане.

Дуже якісний горор з цікавими авторськими експериментами.

Динамічний і тянучий одночасно.

Не занадто жаский, але точно не легкий.

Цікаво побачити, як із цим сюжетом впорається екранізація, яку очікуємо вже незабаром.

📖 «Інциденти в нас удома»
✍️ Джош Малерман

Видавництво «Ще одну сторінку»