Ми з Андрієм разом п'ять років, і всі подруги мені шалено заздрять.

Ми з Андрієм разом п'ять років, і всі подруги мені шалено заздрять. Чоловік — успішний адвокат, носить на руках, повністю мене забезпечує.

Пів року тому ми купили величезний заміський будинок. Великі вікна, тиша, ідеальний газон. Життя здавалося казкою, поки я не почала помічати дивні речі.
Андрій став параноїдально стежити за тим, щоб усі двері завжди були замкнені на ніч. А три тижні тому на цокольному поверсі з'явилися важкі залізні двері.

Чоловік спокійно пояснив: «Люба, там мій особистий архів у старих справах. Не заходь туди, добре?». Я погодилася. Навіщо мені лізти в його роботу?

Але два дні тому Андрій поїхав у термінове відрядження до Львова. Учора ввечері знялася моторошна гроза. Через вітер стара липа впала на дроти — у будинку миттєво згасло світло.

Мобільний зв'язок зник. Я залишилася сама в повній темряві та дзвінкій тиші. Намагаючись знайти ліхтарик, я спустилася в підвал і раптом завмерла.

Залізні двері, які завжди були наглухо замкнені, виявилися трохи прочиненими. Мабуть, Андрій поспішав і забув провернути ключ.

Цікавість перемогла страх. Я штовхнула важку стулку. Кімната була абсолютно порожньою, якщо не рахувати одного предмета.
Посеред неї стояв великий стіл, а на ньому — величезний монітор, який працював від резервного акумулятора. На екрані світилася карта нашого будинку.

По всьому периметру горіли десятки червоних точок. Я придивилася і похолола: це були приховані камери. Вони стояли всюди: у вітальні, у ванній і навіть над нашим ліжком.

Але найстрашнішим було не це. Поруч із відеозаписами висіли текстові файли, названі за датами. Я клікнула на сьогоднішній документ і прочитала рядки, від яких волосся дибки встало:

«08:15 — Об'єкт (Олена) прокинулася. Перевірила телефон.
14:20 — Доза снодійного в ранковій каві поділа слабко, вона занадто бадьора. Завтра потрібно збільшити порцію на 2 мг.
21:40 — Світло вимкнено за планом. Об'єкт прямує в підвал до відчинених дверей. Експеримент переходить у фінальну фазу».

У цей момент за моєю спиною пролунав важкий, до болю знайомий щиглик залізних дверей, що зачинялися.
У повній темряві підвалу ввімкнулося яскраве світло, і я почула тихий, спокійний голос чоловіка, який зараз мав їхати в автобусі:

— Ну ось ти й тут, Олено. А тепер давай поговоримо про те, хто ти насправді…читати продовження