На дворі 1911 рік. Теплий вересневий день. В Київському міському театрі на оперу Римського-Корсакова "Сказка о царе Салтане" зібралася уся імперська еліта, включно з царем Миколою ІІ та його родиною. В партері у білому парадному кітелі сидів Петро Столипін — найвпливовіший політик держави, який відверто зневажав український національний рух, забороняв діяльність товариств "Просвіта", обмежував використання української мови та вважав будь-які прояви української ідентичності загрозою для цілісності імперії. Під час антракту, коли прем'єр міністр спілкувався з урядовцями, проходом між рядами до нього впритул наблизився киянин Дмитро Богров, син заможного єврейського домовласника, всадивши у Столипіна 2 кулі з пістолета "Браунінг".
Чиновника швидко доправили у приватну клініку Маковського на Маловолодимирській вулиці, де лікарі вели запеклу боротьбу за життя росіянина. Через важке поранення у 49-річного міністра почався перитоніт, який і призвів до смерті. Арештованого Богрова було засуджено до страти через повішання. Коли йому прочитали вирок, він сказав: «Мені абсолютно байдуже, чи з'їм я ще дві тисячі котлет у своєму житті чи не з'їм». 25 вересня на території Лисогірського форту на Видубичах 24-річного революціонера повісили у тому самому фраку, в якому його схопили в опері після вдалого замаху.
Вчинок Богрова було класифіковано як "терористичний акт", а Столипіна за заповітом "поховайте мене там, де вб'ють" віддали землі на території Києво-Печерської Лаври біля Трапезної церкви поруч з "мучениками за російську ідею" Кочубеєм та Іскрою. До речі, тлін міністра досі лежить в самому серці української столиці та оскверненої московитами православної святині.
Закінчу цю правдиву казочку на ніч словами видатного письменника Івана Нечуя-Левицького:
В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки.
"Хмари", 1871 рік.