Після трьох попередніх прочитаних абзаців із критикою ігрового темпу, візуального та аудіодизайну, я вас здивую, коли скажу, що мені гра сподобалася. Raiders розквітає в найбазовіших умовах — квадратних маленьких аренах, де вас замикають із тоннами ворогів, які пруть з усіх боків. На додачу, над головою весь час капають півтори хвилини таймера, який тільки приправляє лихоманковий транс, у який вас відправляє гра з метою розвалити всю срану рибу навколо.
І тут треба похвалити Switch 2: який би хаос із тоннами вибухів не відбувався на екрані — консоль завжди тримала стабільні 60 fps, що в портативі, що в стаціонарі.
На максимальній складності (рекомендую грати саме на ній) кожна подібна сутичка перетворюється на дофаміновий угар, де від поразки вас відділяють буквально секунди на ігровому лічильнику часу. І тобі постійно цікаво експериментувати з білдами, змінювати вид зброї, а зброя тут просто химерна — NERF-бластери, кулемети та снайперки, пензлики, валики, відра!
Ти безперервно прокачуєшся аж до фінальних титрів, і ось за ці 15 годин я повністю відпускаю ті 5 годин, убитих на розкачку, тим паче, що навіть після фіналу гра залишає кілька карт у рукаві — раніше приховані місії, данжі (які трошки нагадують шрайни з Breath of the Wild) та нові рівні складності для вже пройдених місій, які заповнюють старі локації лейтгейм-мобами та босами у збільшеній кількості, залишаючи простір для гравців, які бажають залишитися в Riders на трошки довше.
Коротше, Nintendo хотіли запустити у франшизу новачків, і в них це вийшло — мене прогріли на Splatoon 3.