Неділя.

Неділя.

Є в цьому дні щось дивне. Світ ніби на кілька годин стає тихішим, і в цій тиші раптом чути думки, які ми старанно заглушаємо весь тиждень.

Я багато років працюю там, де життя вже закінчилося. Дивлюся на людське тіло не як на щось абстрактне з підручника, а як на останню сторінку чиєїсь історії.

І чим довше працюю, тим менше розумію одну річ, навіщо ми взагалі так поспішаємо жити?

Ми народжуємося, вчимося говорити, ходити, працювати. Потім роками будуємо кар'єру, купуємо речі, сперечаємося, доводимо свою правоту, ображаємося, миримося, знову поспішаємо. Накопичуємо те, що залишиться після нас, і витрачаємо на це те, чого вже ніколи не повернемо — свій час.

А в кінці залишається тіло.

Без посади. Без грошей. Без дипломів. Без кількості підписників. Без усіх тих проблем, які ще вчора здавалися надзвичайно важливими.

І ось тут виникає, мабуть, найскладніше питання.

Якщо все закінчиться — у чому тоді сенс?

Можливо, сенс ніколи й не був у тому, щоб залишитися назавжди.

Можливо, сенс у самому факті, що між народженням і смертю нам випало кілька десятків років, протягом яких матерія раптом отримала здатність дивитися на зорі, любити, сумувати, сміятися, пам'ятати й ставити собі це кляте питання: "А навіщо я тут?"

Ми всі тимчасові. Але, можливо, саме тому наше життя і має значення. Бо без кінця ми, можливо, ніколи б не навчилися цінувати початок.

Гарної вам неділі.

І трохи тиші сьогодні. Щоб почути не світ навколо, а себе.