Сьогодні я, мабуть, не зможу промовчати.

Сьогодні я, мабуть, не зможу промовчати.

Поки пес Патрон у соціальних мережах одружується, поки стрічки заповнюють новини про ТЦК, СЗЧ та чергові суспільні скандали, я намагаюся зрозуміти, чому трагедія в Комишувасі Запорізької області не викликає такого ж масштабного резонансу.

Сьогодні там загинули люди. Люди, які прийшли по гуманітарну допомогу, які шукали укриття, які просто хотіли вижити.

І я розумію, що одна новина може витісняти іншу. Що інформаційний простір має свої закони, а увага суспільства не безмежна. Але невже ми настільки звикли до трагедій, що навіть десятки загиблих у нашій області вже не здатні зупинити нашу стрічку?

Я ніколи не прагнув перетворювати Типового Медика на політичну сторінку. І зараз не збираюся цього робити. Але сьогодні мене переповнюють емоції. Бо є ще одна річ, яка не дає спокою. Ми живемо в країні, де ворог убиває нас ззовні, а свої іноді катують своїх. І це лише те, про що стає відомо, що вже неможливо приховати або замовчати. Мене лякає не тільки те, що відбувається. Мене лякає те, до чого ми поступово звикаємо.

Ми перетворюємося на погану константу. Система, яка мала б працювати для людей, нерідко ламає тих, хто намагається щось змінити, хто має власну думку, хто наважується говорити вголос. І найгірше коли людина, яка хоче змін, зрештою починає боротися не лише з проблемою, а й із самою системою.

Я не хочу узагальнювати. У нас є неймовірні люди, які рятують, допомагають, борються, не здаються. Але саме тому так боляче бачити все інше.

Ми не можемо дозволити собі втратити чутливість. Не можемо зробити смерть статистикою, насильство буденністю, а несправедливість нормою.Бо якщо ми до цього звикнемо, то що саме ми намагаємося зберегти?

Сьогодні мені просто дуже боляче. За Комишуваху. За людей. За країну. І за те, якими ми ризикуємо стати.