“Death will be like that: we will be forever recognizing people we have never met.“
(Jeanette Winterson)
коли нас остаточно покладуть
(вкрай обережно — як кладуть у гончарну піч
сирі ще полумиски з мʼякими ламкими боками)
коли нас так дбайливо покладуть
(хоча навіщо тепер перестороги
адже потріскані чашки наших дозрілих тіл
вже не скріпить жодне кінцуґі)
так от
коли нас
покладуть
— як я й казала —
остаточно
нічого особливого не станеться
дощі йтимуть дощі закінчуватимуться
місто дихатиме уві сні з відкритим ротом
наші вулиці перейменують на честь інших
— кращих за нас
і потім ще раз
і потім знову
наші слова звісно подекуди нас переживуть
але ніхто не знатиме саме *нас* нас
цієї руки мʼякої вологої (глина глина)
не знатиме ніхто
й памʼяті наші напхані дощенту кімнатами й ранками й вулицями й голосами
скрихнуть розсипляться
втім я ходила сьогодні
в імператорському саду, мурасакі-сан,
під дощем густим як завіса
з-під якої дивись і вислизне
шлейф кімоно чи краєчок рукава
тінь чиєїсь присутності
я ходила, мурасакі-сан,
між тих великих дерев
які тебе не памʼятають
(бо ж твоя чашка
надто давно розтріснулась)
але тримаються корінням
за коріння що памʼятало тебе
(так певно дивно
лежати посеред міста
невпізнавано інакшого
але безпомильно свого
серед шуму машин
і вібрації потягів метро
але й між голосами рік
знайомих таких знайомих
одна жебонить як біва
інша квилить як кото
і ось тут вона приходить
ця чужинка ця жінка нізвідки
вбрана — будьмо відверті —
у вкрай недолугий одяг
і довго стоїть над тобою
мовчить так наче її мовчання
це також чашка
це повна по вінця чашка
ось-ось
готова
розбитися)
Ірина Шувалова
#ірина_шувалова