Лапки бігля Ти тонко шепочеш «не розумію цих дивних віршів», що топлять у звуках язик і зринають лат

Лапки бігля

Ти тонко шепочеш «не розумію цих дивних віршів»,
що топлять у звуках язик і зринають лататтям,
сховавши між сенсів коріння глибиннохвостате.
Ти — сяйво, укотре дивуюсь, чому в цій кімнаті
завжди стільки світла, коли я з тобою — не з іншими.

Вкриватися разом пледом, образи збивати з пір’ям,
аби лиш злетіти в сни, в яких ми з тобою — сила,
в яких ми — легкий метал: рука у руці застигла.
На нас ще полює щастя (мчиться, як лапки бігля).
Ти — легіт, а потім смерч, та я не ховаюсь, повір, я
дивуюсь брехні прогнозів, сміюся і плачу щиро.
У мене є жмені слів, які я собі зростила,
бери їх, я поділюся. Якщо набивати стигму
то тільки в тату-салоні. Якщо розмовляти стиха,
то тільки в гучних обіймах, що крутять і крутять виром.

Ти тонко шепочеш: «Я відчуваю ці дивні вірші.
І тільки в обіймах я справжній. З тобою — не з іншими».

© Олена Галунець

@virshoplitkarka