Обстріли зривають листя з дерев, імена з пам'яті, людей з їхніх квартир.

Обстріли зривають листя з дерев,
імена з пам'яті,
людей з їхніх квартир.
Хочеться стати незворушним каменем,
що падає в підвалини чорних дір.

Місто кашляє і блює генераторами,
підземні переходи пахнуть сирістю,
я заливаю глотку дешевою кавою —
десь далеко знову щось вибухнуло.

Ти стоїш поруч, у твоїх очах відбиваються
червоні ліхтарі і мокрий асфальт.
Я думаю, що цього достатньо, каюся,
сліпну на перехрестях від світла ксенонових фар.

Манірно торкаюся пальцями твоєї вилиці,
у цю пізню пору залишається лиш змиритися —
просто, щоб ти була поруч, коли місто знову вимкне світло,
просто, щоб ти була поруч, щоб я знову став цілим.

Можливо, все життя ми тільки й робили, що поверталися
до цих вулиць, до цих будинків, до покинутих станцій.
І якщо завтра нічого не залишиться —
я все одно запам'ятаю, як холодна рука
торкнулась моєї вилиці,

як ти сміялась, коли над нами гуділи дрони,
як знову з'явилась надія ще трохи боротись,
як я вперше за довгий час не хотів тікати,
як сльози душили горло — лавини накатом.

Не треба обіцяти, що все буде добре —
щоб знати, що так не буде, ми вже достатньо дорослі.
Але поки є дорога і твоє плече поруч із моїм,
я йтиму, не відкидаючи страх, а несучи його,
як хоругви.

І якщо ця ніч стане останньою — хай.
Хай місто може загаснути, запах повільно зникає —
я все одно повернуся всюди у снах, просто,
навіть якщо я стану останнім гостем.

А поки —
ти
тут,
і тут я
заграва,
полум'я,
дотик,
подих
передпокій,
і ніч
ще не закінчилась.

© Кудлатий

#кудлатий