Вибач, доню, я думав — робив, що міг: Всі ці милі іграшки, мандри і колисковий блюз.

Вибач, доню, я думав — робив, що міг:
Всі ці милі іграшки, мандри і колисковий блюз.
Я пам’ятаю, що мав зробити тобі оберіг,
Але не встиг, бо поплутав мінус і плюс.

Вибач, доню, я вчив, що життя — це квест,
З якого безліч виходів, якщо контролюєш страх.
Треба було хоч щось сказати тобі про хрест,
Який ти раптом знайшла на своїх плечах.

Вибач, казав, що краще спина — до спини,
І вперто рубати тим, що в тебе є у руці.
Але забув згадати всі варіанти війни,
Коли тобі доведеться битися наодинці.

Що означає, коли вже янгол заграв на трубі,
І що буває, коли метелики вірять свічкам.
Дякую Богу, хоч мати завжди казала тобі
Те, що тільки матері мають сказати дочкам.

Я думав, що встигну, відкрию все… А дарма!
Все, що відклав на потім, — дуже зростає в ціні.
А ти взяла — і вивчила всі ці уроки сама,
Поки мене мотало війною десь по війні.

Трохи вугілля в душі, і трохи зірваний дах —
Ми надто схожі, бо світ не вірить сльозам…
А потім я прочитав у твоїх віршах
Відповіді на те, чого я не знаю сам.

Потім я зрозумів, що ти все давно знайшла:
Навіть силу. І крила — десь у шафі, на дні.
Вибач, доню, світові, як завжди, бракує тепла
І тих, хто вздовж дороги запалить вночі вогні

Кепські справи — від себе ніхто не може піти,
Хтось біжить, а хтось — пірнає у бій.
Вибач, доню, все просто: якщо злетіла — лети,
Це насправді непросто — рухатися по прямій.

Можна пити воду, а можна — дати води,
Малювати двері на майже глухій стіні.
Що робити?
— Мабуть, доведеться далі завжди
Бути тою, хто вміє запалювати вогні.

Гліб Бабіч