Ні.

Ні. Це не про «внєшнєє управлєніє» і не про «соросят», але я не дуже розумію, чому в Україні слово «Сорос» перетворилося на щось, що нібито не можна критикувати без автоматичного запису в конспірологи.

Тобто, якщо я кажу Сорос, то мені одразу потрібно приліпити ярлик. Та ні, любі мої, такі категоричності ви можете лишити для російських чатіків. Бо якщо Федоров дійсно заброньований в фонді Сороса, то я хочу зрозуміти взаємозвʼязок. І спокійно подумати, які цілі переслідує ця людина. Так можна?

Дякую. Отже;

Джордж Сорос — іноземний мільярдер, який ще у 1990 році, до проголошення незалежності України, створив тут фонд «Відродження». За наступні десятиліття пов’язані з ним структури вклали в Україні сотні мільйонів доларів і профінансували десятки тисяч проєктів.

І гроші йшли не тільки на умовні бібліотеки чи гуманітарну допомогу.

Фінансувалися медіа, громадські організації, правозахисники, антикорупційні ініціативи, освітні програми, експертні центри, проєкти у сфері державного управління та реформ.

Тобто приватний іноземний капітал десятиліттями системно інвестував у середовище, яке впливає на те, що українці читають, які проблеми вважають пріоритетними, які реформи обговорюють і які рішення вимагають від держави.

Називати це виключно «благодійністю» — дуже зручна підміна понять.

Коли росія фінансує в іншій країні політиків, медіа, експертів чи громадські організації, ми абсолютно справедливо називаємо це іноземним впливом.

Чому ж коли приблизно ті самі інструменти використовує західний мільярдер, слово «вплив» раптом стає мало не забороненим?

Найцікавіше, що сам Сорос особливо цього й не приховував. Ще у 1994 році він писав, що його український фонд підтримує багато інституцій, необхідних для функціонування сучасної держави та громадянського суспільства.

Прекрасно.

Тільки в мене просте запитання: з якого дива приватний громадянин іншої держави взагалі повинен десятиліттями допомагати формувати інституції моєї держави?

Можна скільки завгодно говорити, що його цілі були благородними. Можна знайти сотні корисних проєктів, які отримували ці гроші.

Але це не скасовує головного.

Сорос купував не Україну. Не потрібно нести маячню про «внєшнєє управлєніє» і спрощувати. Але він купував і формував вплив в Україні. Це факт.

Не обов’язково на президента чи конкретного міністра. Набагато розумніше вкладати гроші в середовище: журналістів, активістів, експертів, громадські організації, освітні програми та інституції. Бо президенти змінюються. А сформоване середовище залишається.

І найбільша претензія тут не до Сороса.

Він витрачав власні гроші та просував власне бачення світу. Це абсолютно раціональна поведінка для людини, яка має гроші й хоче впливати на суспільні процеси.

Питання до нас.

Як сталося, що за десятиліття незалежності Україна допустила ситуацію, коли приватний іноземний мільярдер зміг побудувати тут настільки величезну мережу фінансованих ним проєктів та організацій?

І чому українцям роками пояснювали, що навіть ставити питання про вплив цієї мережі — це мало не теорія змови?

Ні.

Теорія змови починається там, де немає доказів.

А коли іноземний мільярдер сам створює фонд, десятиліттями дає сотні мільйонів доларів на медіа, громадський сектор, експертне середовище та державні реформи — це не змова. Це просто іноземний вплив, який чомусь дуже не люблять називати своїм ім’ям.

Тут не можна не згадати українського олігарха Віктора Пінчука.
Сорос і Пінчук роками співпрацювали в Україні, сам Пінчук називав Сороса своїм ментором, а коли у 2019 році з’явився «Голос» Вакарчука, навколо партії ми знову бачимо людей із середовища грантів, стипендіальних програм та структур, пов’язаних із Соросом і Пінчуком. Паралельно Вакарчук отримує величезну медійну присутність на телеканалах Пінчука. І нам пропонують вважати все це набором абсолютно не пов’язаних між собою збігів.

І якщо сьогоднішня новина про те що Федоров заброньований в фонді Сороса, підтвердиться.
То дозвольте мені не вважати це випадковістю, а спрощення про «внєшнєє управлєніє» я залишаю для одноклітинних, нехай бавляться.